Короткий зміст Доктор Фишер з Женеви, або Вечеря з бомбою Грін

Доктор Фишер з Женеви, або Вечеря з бомбою

Дія повести відбувається у Швейцарії, де живе головний герой, англієць Альфред Джонс, від імені якого й ведеться оповідання. Джонс розповідає нам про своє знайомство з доктором Фишером і його дочкою, Ганною – Луїзою.

Зустріч Джонса й Ганни – Луїзи була абсолютно випадкової, адже їх розділяв у сутності цілий мир. Ганна – луїза, мила панянка, який не здійснилося ще й 21 року, і її батько – мільйонер жили у великому білому палаці на березі мальовничого озера, на околицях Женеви. Доктор Фишер заробив стан на винаході «Букета Зуболюба» – зубної пасти, що нібито охороняє від карієсу (однак Фишер і сам не користувався своїм винаходом, і не терпів, коли йому нагадували про джерело його доходів). Доктор Фишер, хоч і був диявол у плоті, зовні нічим не відрізнявся від всіх інших людей; це була людина років п’ятдесятьох (або трохи більше), з рудими в самі й волоссями, що починали втрачати свій вогненний блиск (вуси він, можливо, підфарбовував); під очами в нього висіли мішки, а віка були дуже важкі. Він виглядав так, начебто його мучить безсоння.

Альфредові Джонсу до початку історії було вже за п’ятдесят; в 1940 році під час бомбування Лондона він втратив ліву руку, тоді ж загинули його мати й батько, дрібний чиновник на дипломатичній службі. Перша дружина Джонса вмерла при пологах двадцять років тому, унеся із собою й дитини. У Швейцарії Джонс працював перекладачем і письмоводителем на шоколадній фабриці у Веве; його мізерна пенсія по інвалідності й зарплата навряд чи рівнялися доходу доктора Фишера за півгодини.

Про доктора Фишере і його вечерях ходили дивні й лиховісні слухи, говорили про його зарозумілість, презирство до всього на світі, жорстокості. Єдині люди, кого він терпів – так звані «друзі», яких Ганна – Луїза прозвала «жабами» («жадюгами»). Жаб було п’ятеро: Кіноактор Ричард Дин – алкоголік, егоїст, бабій і повна бездарність, щовечора прокручивающая копії своїх старих фільмів; він затверджував, що «Король Лір» – повна нісенітниця, тому що знав: він зіграти його не здатний навіть у кіно. Крюгер – дуже старий і сивий командир дивізії, якого тільки з лестощів називали генералом, що ніколи не воював і ніколи що не проявляв доблесті, ні на полях боїв, ні у звичайному житті; Крюгер був із прямої, як ціпок, спиною й однією ногою не гнулася від ревматизму, з носом конкістадора й лютих вусів. Кипс – юрист – международник, худий старий, хворобою хребта зігнутий чи ледве не вдвічі, що нагадує фігурою цифру сім. Бельмон – консультант по податкових питаннях; власник темного костюма, темної краватки, темних волось, тонкого тіла, тонких губ і штучної посмішки; прибуткові податки навчили його верткості. Миссис Монтгомери – американка, удова з підсиненими волоссями, прикрашена кільцями й браслетами як новорічна ялинка.

Всі жаби оселилися на околицях Женеви винятково для того, щоб не платити податків у власних країнах. Доктор Фишер був богаче всіх жаб, він правил ними батогом і морквиною. Всі жаби були досить заможні, але їх занадто вабили морквини! Тільки через них вони мирилися з мерзенними вечерями доктора Фишера, де гостей спочатку принижували, а потім обдаровували. Зрештою вони навчилися сміятися ще раніше, ніж над ними зіграють жарт; більше того, вони вважали себе обранцями.

Джонс уперше зустрівся з Ганною – Луїзою в кафі за бутербродами: вона помилково зайняла його столик, а потім офіціантка переплутала їхні замовлення. І раптом юна дівчина й літній чоловік «відчули себе як двоє друзів, що зустрілися після довгої розлуки». Потім був місяць скороминущих зустрічей, перш ніж вони зрозуміли, що полюбили один одного. Що могло залучити Ганну – Луїзу в людині за п’ятдесят? Можливо вона шукала в ньому ніжного батька, справжню родину, який у неї ніколи не було.

У перший же вечір їхнього справжнього побачення, Джонс зробив Ганні – Луїзі пропозиція, на яке вона відповістила згодою. Єдине, що бентежило Джонса – реакція доктора Фишера, раптом він буде проти такого мезальянсу. Але Ганна – Луїза, сказала, що, швидше за все, докторові це абсолютно байдуже; вона повернулася у свій білий палац, уклала валізу й, не сказавши нікому ні слова, переїхала в скромну, скудно обставлену квартирку Джонса.

Але байдуже мовчання доктора Фишера турбувало Джонса, тому він вирішив відвідати доктора й розповісти про заручини, незважаючи на застереження Ганни – Луїзи. З великим небажанням Джонса пустили в будинок до доктора Фишеру, де він познайомився з першими двома жабами – миссис Монтгомери й Кипсом. Миссис Монтгомери лицемірно заявила, що їх «тісна компанія» просто обожнює доктора Фишера і його «чудове почуття гумору». Але як тільки в наступний візит Джонсу вдалося зустрітися з доктором Фишером. На повідомлення про весілля доктор Фишер відповів, що його це не хвилює, що цю новину простіше було б повідомити листом.

Тиждень через Альфред Джонс і Ганна – Луїза Фишер одружилися в мерії. Від доктора Фишера не було ніяких звісток, лише в глибині кімнати причаїлася дуже висока худа людина із впалими щоками й тиком на лівому оці. Це була третя жаба – мсьє Бельмон, що передав Джонсу конверт зі стандартним запрошенням на «вечерю» до доктора Фишеру. Ганна – луїза спочатку вмовляла чоловіка відхилити запрошення («він хоче, щоб ти став однієї з жаб»), але потім змінила свою думку: «Я знаю, що ти не жаба, але ти так і не будеш цього знать, якщо не підеш на його прокляту вечерю… Може, він тебе пощадить. Він не щадив моєї матері». Ганна – луїза розповіла, що її мати любила музику, що батько ненавидів – музика слово дражнила його тим, що була йому недоступна.

Мати початку тікати на самоті на концерти й на одному з них зустріла людини, що розділяв її любов до музики. Вони навіть стали разом купувати пластинки й слухати їх тайкома в нього будинку. Фізичної близькості між ними не було…

Потім доктор Фишер про усім довідався. Він став неї допитувати, і вона сказала йому правду, а він правді не повірив, хоча, можливо, і повірив, але йому було однаково, змінювала вона йому із чоловіком або із пластинкою Моцарта. Його ревнощі так на неї діяла, що вона відчула себе в чому те винної, хоча в чому саме – не знала. Вона просила прощення, принижувалася, і він сказав, що прощає її, і це тільки збільшило почуття провини (виходить, було що прощати), але він сказав також, що ніколи не зможе забути її зради…

Фишер вивідав прізвище її друга, необразливого маленького аматора музики, пішов до його хазяїна, містерові Кипсу, і дав п’ятдесят тисяч франків, щоб той його звільнив без рекомендації… Що трапилося із цією людиною мати Ганни – Луїзи так і не довідалася, через кілька років вона вмерла, змусила себе вмерти.

Доктори Фишера безумно ображало те, що його «суперник» був просто конторник! Його б не скривдило, якби це був мільйонер. Фишер так і не оправився від цього удару. Тоді він і навчився ненавидіти й нехтувати людей, тоді він і став улаштовувати свої «вечері».

Першою жертвою впав містер Кипс, у деякому змісті «спільник» доктори Фишера. У містера Кипса був дефект хребта, його фігура нагадувала цифру 7. Фишер найняв відомого дитячого письменника й дуже гарного карикатуриста, і разом вони створили книгу «Пригоди містера Кипса в пошуках долара». Книга вийшла дуже смішний і дуже жорстокої, неї випустили в різдвяні дні величезним тиражем і виставили в кожній вітрині всіх книгарень. А на першому зі званих «вечерь» містерові Кипсу, замість звичайного розкішного подарунка вручили пакет зі спеціально переплетеним у червоний сап’ян екземпляром цієї книги. «У багатіїв немає гордості, вони пишаються тільки своїм станом. Церемонитися треба з бідняками» – заявив доктор Фишер.

«Ти не містер Кипс, не багатій і ми від нього не залежимо» – сказала Ганна – Луїза. – «Ми вільні. Помни про це. Ми занадто малі люди, щоб він міг нас скривдити».

У день «вечері» Джонс прибув у резиденцію Фишера. Біля під’їзду його зустріли п’ять дорогих автомобілів, а у вітальні блискуче у всіх відносинах суспільство. Джонс буквально фізично відчував хвилі ворожості, спрямовані на нього: своєю появою він знизив «високий рівень» зустрічі.

Під час аперитиву доктор Фишер відпускав принизливі жарти із приводу тих, що зібралися, які у відповідь сміялися як по команді. Під час «веселощів» Джонсу розповіли, що кожний учасник наприкінці вечері одержує маленький, але досить коштовний подарунок. Потрібно тільки не суперечити маленьким «примхам» хазяїна. Іноді він може подати гостям живих омарів і миски з киплячою водою – кожному треба було самоособисто изловить і зварити свого омара («Ракова вечеря»). Іншим разом запропонували живих перепелиць («Перепелина вечеря»). Що відмовився виконувати завдання втрачав подарунка.

Гостей запросили до багато сервірованого стола. Фишер запропонував тост на згадку мадам Фэверджон, що покінчила із собою два роки тому. У своїй мові Фишер помітив, що із всіх людей за цим столом вона була самої багат і самої жадібною; вона готова витерпіти всі що завгодно, аби тільки заслужити подарунок, хоча вільно могла купити собі й подороже. Другий тост був за мсьє Грозели. Фишер помітив, що якби знав, що Грозели хворо раком, ніколи не запросив би його – Грозели занадто швидко вмер і не дозволив докторові вдосталь поразвлекаться.

Увійшов слуга з великою банкою ікри, що поставив перед хазяїном; гості оживилися передчуваючи розкішну вечерю. Однак гостям принесли… холодну, абсолютно неїстівну вівсянку. Гості були шоковані частуванням, але після натяку на подарунки жадібно прийнялися поїдати першу, а потім і другу порцію. Джонс із цікавістю й відразою спостерігав за що происходили – ніякий подарунок у світі не змусив би його покуштувати вівсянки.

Доктор Фишер, накладаючи собі ікру, помітив, що от уже не один рік вивчає жадібність багатіїв. Обіцяні після вечері подарунки, вони легко могли б купити самі, але вони готові на всі, аби тільки одержати їх безкоштовно. І немає межі цієї жадібності, вони із задоволенням, як і Крупп, сіли б за стіл з Гітлером і в сподіванні милостей розділили б з ним будь – яку трапезу.

Сам Фишер теж жадібний, але його жадібність іншого сорту. Вона схожа на жадібність бога. І нехай деякі думають, що бог жадібний до любові; любов у розумінні доктора Фишера всього лише ходульний образ у дурному романі, а все жінки – потенційні ошуканки. Бог жадібний до приниження своїх «бракованих», недосконалих створень, невміло зліплених «по образі й подобі». А щоб принижені не вдалися у відчай, бог час від часу підкидає «подарочки» (наприклад, старому й каліці Джонсу він підкинув Ганну – Луїзу).

По закінченні вечері гості накинулися на подарунки, всі, крім містера Кипса, якого стошнило з’їденою вівсянкою. І всі гості були злі на Джонса, тому що він став свідком їх «гри», і того, що жоден з гостей не зважився перервати її.

Більше запрошень на «вечері» не пішло. Джонса й Ганну – Луїзу залишили в спокої. А вони були щасливі, будували плани на майбутнє, мріяли про дитину.

Настала зима. Ганна – луїза була гарна лижниця (мати поставила її на лижі в чотири роки), тому вихідні родина проводила в горах. Поки Ганна – Луїза качалася на лижах, Джонс чекав її в якому – небудь кафі.

Хоча доктор Фишер більше не давав про себе знати, думка про нього увесь час таїлася десь у підсвідомості Джонса. І один раз він побачив сон: доктор Фишер, весь у сльозах стоїть на краї відкритої могили. «Може бути, це була могила моєї матері» – сказала Ганна – Луїза. А наступного дня вони пішли в музичний магазин. Продавець, літня людина невисокий на зріст і боязкий вид, не зводив очей з Ганни – Луїзи. Джонс раптом зрозумів, хто була ця людина – маленький конторник, «коханець» дружини доктори Фишера, містер Стайнер. І коли Джонс сказав, що це дочка доктора Фишера з Женеви, зі Стайнером трапився серцевий приступ.

Джонс відвідав Стайнера в лікарні. Стайнер виглядав зломленим, він зізнався, що любив Ганну, дружину доктори Фишера, але Ганна не любила його. Він не був суперником Фишера, їхній зв’язок був практично платонічною. Стайнер все життя страждав по Ганні, але його воля була недостатньо сильна, щоб умерти; він зізнався, що бачив як доктор Фишер плакав на похоронах своєї дружини.

Наступило різдво. У святвечір Ганна – Луїза й Джонс пішли на месу в стародавнє абатство в Сен – Морісі. Була романтичная обстановка, вони були щасливі. Але на виході їх чекав мсьє Бельмон, одна з жаб. Мсьє Бельмон сунув у руки Джонсу конверт із запрошенням. Потім з’явилася миссис Монтгомери, за нею «генерал», і опухлий від пияцтва актор під руку з дівчиськом. Вечір був зіпсований.

Але на наступний ранок, у райдужному настрої родина як звичайно відправилася в гори, щоб Ганна – Луїза могла покататися на лижах. Із цієї нагоди вона надягла новий светр – з товстої білої вовни із широкою червоною смугою на груди. А Джонс як завжди чекав дружину в кафі.

Раптом і фунікулера виникла метушня, двоє чоловік несли носилки. Джонс кинув читати й із цікавості вийшов подивитися, що трапилося. Носилки не були добре видні, Джонс розрізнив, що в них лежить сива жінка в червоному светрі. Потім він зміркував, що вона не сива – їй забинтували голову перш, ніж нести долілиць. Юрба розступилася, і Джонс із жахом помітив, що в носилках Ганна – Луїза, а светр був червоним від крові.

Стався нещасний випадок. Хлопчик вивихнув щиколотку на занадто складній для нього трасі. Ганна – луїза спускалася долілиць, їй було важко його об’їхати. Вона невдало згорнула, оскользнулась на зрадницькому насті й урізалася в дерево. В «швидкій допомозі» Джонса й Ганну – Луїзу доставили в лікарню, де вона, не опритомнюючи, умерла. Джонс із лікарні намагався додзвонитися до доктора Фишера й повідомити про трагедію, але доктор Фишер не захотів з ним розмовляти (він був зайнятий підготовкою званої вечері) і запропонував «викласти справу в писемній формі».

Джонс послав докторові Фишеру лист, де сухо виклав обставини смерті його дочки й повідомив про дату й місце похорону. Доктор Фишер не приїхав на похорони.

Після смерті Ганни – Луїзи Джонс був у розпачі. Він вирішив покінчити із собою: випити залпом чверть літра скроні з аспірином. Тільки приготувався – пролунав телефонний дзвінок. Миссис Монтгомери передала запрошення доктора Фишера, мова йшла про спадщину. Джонс нічого не відповів, поклав трубку й залпом осушив склянку.

Він проспав вісімнадцять годин – спроба самогубства не вдалася. Джонс був хворий від горя, він хотів принизити доктора Фишера, хотів змусити страждати, тому вирішив приїхати в білий палац.

Доктор Фишер був діловитий і не був у жалобі. Він «утішив» Джонса, заявивши, що рано або пізно Ганна – Луїза однаково кинула б його, адже жінкам «подобається нас принижувати». А після катастрофи всіх надій виникає презирство, і якщо це трапилося, необхідно за це помститися. Слово «прощення» не з лексикона доктора Фишера. Любов – слово з роману, тільки гроші мають значення, за них люди підуть на всі, навіть на смерть. Доктор Фишер запропонував Джонсу гроші – невеликі доходи, заповідані Ганні – Луїзі її матір’ю. Але що значать гроші перед непоправною самітністю! Вислухавши відмову від спадщини, доктор Фишер запросив Джонса на вечерю – остання вечеря: «Я хочу, щоб ви були присутні й свої очі побачили, до чого вони дійдуть».

Джонс не залишив ідеї самогубства. Проблема полягала в тім, що не всі варіанти підходили: наважитися на деякі з них йому не вистачало мужності. Джонс жив як у тумані, автоматично, не віддаючи собі звіту. Чому він прийняв запрошення доктора Фишера – невідомо. Можливо тому, що це давало можливість година або два не думати про самогубство без особою болю або більших неприємностей для навколишніх. Він вирішив покінчити із собою після званої вечері у Фишера.

У день вечері було морозно. Можливо по цьомуе вечеря сервірували на галявині, в оточенні палаючих багать. Всі жаби були в зборі, доктор Фишер стояв у великої бочки з отрубями, у якій були заховані шість хлопавок. У п’ять хлопавок закладені однакові папірці – чеки. Гості були неприємно здивовані відсутністю подарунків: чеки походили на хабар, принижували їхнє достоїнство, але потім швидко забули об цьому, адже кожний чек був на два мільйони франків.

У шостій хлопавці була захована бомба.

Містер Кипс відразу відмовився грати на таких умовах і пішов. Гості затурбувалися про долю чека містера Кипса, хазяїн заспокоїв – чек буде розділений на всіх. Миссис Монтгомери й Бельмон цинічно прикинули суму «виграшу», з обліком того, що один точно не виживе.

Фишер запропонував першому йти Дину, але поки той збирався з духом, уживаючись в образ колись зіграного їм бравого солдата, миссис Монтгомери з лементом: «Дам пропускають уперед!» побігла до бочки, напевно, обчислила шанси для щасливого результату. Миссис Монтгомери рішуче смикнула за язичок хлопавки й, схопивши чек, взвизгнула від захвату. Потім з жадібністю побігла до стола, щоб побыстрей вписати в чек своє ім’я.

Напившийся Дин усе ще стояв витягнувшись, як по стійці «сумирно», тому Бельмон теж одержав можливість підбігти до бочки. Він помешкал, перш ніж витягтися свою хлопавку, самовдоволено посміхнувся, підморгнув і смикнув за язичок. У хлопавці виявився чек.

Дин усе не рухався з місця. Доктор Фишер запропонував Джонсу спробувати щастя, але Джонс сказав, що піде останнім. «Ви нудний, дурний тип, – сказав доктор Фишер. – Яка доблесть іти на смерть, якщо ви хочете вмерти».

Тим часом Дин, випивши для хоробрості ще пари склянок портвейну, хоробро віддав честь і покрокував до бочки з отрубями, пошарив у ній, витягся хлопавку, смикнув… і повалився на землю поруч із циліндром і чеком. «Мертвецки п’яний» – сказав доктор Фишер і розпорядився, щоб садівники віднесли його в будинок.

Тим часом дивізіонний командир умирав від страху, а миссис Монтгомери й Бельмон у приємному порушенні вибирали, як повыгоднее розмістити два мільйони франків. Тому що генерал не рухався з місця, до бочки пішов Джонс. Він спокійно взяв у руку хлопавку, очікуючи, що смерть від бомби може наблизити його до Ганни – Луїзі. До бочки підійшов і генерал. Миссис Монтгомери й Бельмон боягузливо зазбиралися додому, їм не хотілося ставати свідками сумнівної події, тим більше що свої подарунки вони вже одержали.

Генерал замружився, опустив у бочку руку, намацав свою хлопавку, але всі так само нерішуче продовжував стояти. Потім вийняв хлопавку й відійшов до стола, даючи можливість Джонсу ризикнути першим. Генерал з надією дивився за спробою однорукого Джонса висмикнути язичок хлопавки, імовірно, він говорив богові: «Прошу тебе, добрий боженька, підірви його!»

У хлопавці був чек.

Фишер був у захваті, він знущався з розчарування Джонса й страхом генерала, що майже плакав. Джонс знову сунув руку в барило й витягся останню хлопавку, смикнув за язичок.

У хлопавці був чек.

Джонс взяв обидва чеки й підійшов до стола. Один чек він жбурнув Фишеру, іншої залишив собі. Фишер зрадів: «А знаєте, Джонс, у мене є надія, що зрештою й ви не зіпсуєте загальної картини… Заберіть завтра гроші з банку, приховайте їх гарненько, і я впевнений, що незабаром і у вас з’являться ті ж почуття, що й в інших. Я можу навіть знову влаштовувати свої вечері, хоча б для того, щоб подивитися, як розвивається у вас жадібність. Миссис Монтгомери, Бельмон, Кипс і Дин – всі вони, загалом, були такими ж і тоді, коли я з ними познайомився. Але вас я таким створив. Зовсім як бог створив Адама» Генерал плакав.

«Як ви, мабуть, себе нехтуєте» – сказав Джонс докторові Фишеру, потім обернувся до генерала: «Я куплю вашу хлопавку за два мільйони франків». «Немає. Ні» – вимовив генерал ледве чутно, але не став проти, коли Джонс взяв хлопавку з його пальців.

Джонс спустився до озера й втретє з повною впевненістю наприкінці смикнув язичок – пролунала дурна, немічна бавовна.

Почувся скрип кроків – підійшов Стайнер. Він прийшов, що отчаялись і змучений, плюнути в особу своєму мучителеві, убивці його улюбленої, «всемогутньому богові». Але отут сам доктор Фишер спустився до озера. Стайнер сказав, хто він такий. Всі троє стояли в мовчанні, у темряві, на снігу. Всі немов чогось чекали, але ніхто не знав що це буде. Це була мінута, коли Стайнеру покладалося виконати задумане. Але він цього не зробив.

Фишер зізнався Джонсу, що не хотів його принизити. Фишер зізнався, що нехтує увесь світ, нехтує себе, і це презирство почалося, коли в його життя ввійшов Стайнер. Потім мінуту постояв, роздумуючи, і пішов уздовж озера, поки не пропав з виду.

Стайнер сказав Джонсу, що не виконав задумане, тому що ненавидить доктора Фишера. Не варто боятися ненависті, вона не заразна, але от коли людина починає нехтувати, він кінчає тим, що нехтує увесь світ. Потім зізнався, що йому просто стало жаль Фишера.

Різка бавовна перервала розмову. Коли Джонс і Стайнер побігли на звук, вони виявили на мертве тіло доктора Фишера – він застрелився.

Джонс закінчує своя розповідь визнанням у тім, що в нього так і не найшлося досить мужності, щоб покінчити із собою. Не було ніякого змісту відправлятися слідом за Ганною Луїзою, якщо дорога веде в ніщо. Адже поки ми живі, ми можемо хоча б згадувати…

Іноді Джонс п’є кава із мсьє Стайнером, і в той час як Стайнер говорить про матір Ганни – Луїзи, а Джонс думає про саму Ганну – Луїзі. Жаби усе ще живуть у Женеві, але при зустрічі намагаються не зауважувати Джонса. Тільки миссис Монтгомери окликнула його: «Не може бути, так це ж ви, містер Смит!» – але тепер уже Джонс зробив вигляд, що не чує