Творчість Гюго періоду еміграції. Збірка «Споглядання»

До періоду еміграції належить завершення двох найбільших, підсумкових творів Гюго. Це збірка «Споглядання» (1856) в його ліричній поезії і роман «Знедолені» (1862) в прозі. Названа двотомна збірка, величезна за обсягом, увібрала поезії майже за чверть віку. «Двадцять п’ять років життя вміщують ці два томи, – писав Гюго в передмові до збірки, говорячи про себе в третій особі. – Саме життя вклало її в серце поета, куди по краплині збиралося все, що він пережив і вистраждав». І далі Гюго каже, розкриваючи поетичну концепцію збірки: ”Це людське життя, що постає з таємниці народження і завершується таємницею смерті; це свідомість, що йде від проблиску до проблиску, лишаючи позаду юність, кохання, ілюзії, боротьбу, безнадію, і, зрештою, з острахом зупиняється на грані нескінченного».

Але ж для Гюго життя окремої людини невіддільне від життя інших людей, всього людства, космосу, і тому свою грандіозну ліричну збірку він називає дзеркалом, .в якому, зрештою, кожна людина може розпізнати свою долю, своє життя: «Ті, що схиляться над нею, знайдуть свій власний образ у цих глибоких і печальних водах, що поступово зібралися тут, на дні душі».

Ця величезна збірка має струнку архітектоніку, що визначається її поетичною концепцією. Вона складається з двох частин, що називаються «Колись» і «Тепер»; у свою чергу, частини поділяються на три книги, причому кожна з них – це певний етап життя поета, з своєю домінантою, своїми провідними прагненнями й пристрастями, поривами й настроями («Зоря»,»Душа в цвіту», «Боротьба і мрії», «Раиса mea», «В путі», «На грані нескінченності»). Кожна з цих книг, крім змістової домінанти, має свою домінуючу емоційну тональність, що надає збірці й певних ознак симфонічної будови.

У перших книгах збірки переважають світлі й мажорні мотиви, хоч вкраплено й мінорні ноти, але лише для того, щоб відтінити за законом контрасту загальний життєрадісний тон «душі в цвіту». Та дедалі більше наростають у «Спогляданнях» мотиви печалі, скорботні медитації, досягаючи апогею в четвертій і п’ятій книгах, де переважають похмурі космічні образи ночі, темного хаосу, з якими борються, крізь який пробиваються промені світла і надії. Ці образи наповнюють і останню книгу збірки, але акцент тут зміщується на подолання мороку буття, на ствердження надії на світле прийдешнє.

Збірка «Споглядання» відзначається багатством і розмаїтістю тем і мотивів, і це природно, адже в ній – «все людське життя», взяте як в зовнішньому, так і внутрішньому аспектах. Тут маємо чудові зразки любовної лірики Гюго, особливо поезії з циклу «Розквіт душі», навіяні коханням поета до Шарлотти Друе. Чимало в першій частині збірки ідилічних творів, де поет розкриває поезію повсякденного життя з його трудами й сімейними радощами, світлими хвилинами спілкування з природою, тим щастям, що приносять діти. Окрему групу складають у збірці скорботні поезії, викликані насильницькою смертю Леопольдіни, старшої доньки Гюго; вони є переходом від світлого й щасливого «колись» до похмуро-патетичного «тепер». У сферу поетичних споглядань Гюго входить і соціальна дійсність з її контрастами багатства й бідності, стражданнями знедолених і торжеством зла та несправедливості. Характерна з цього приводу поема «Melancholia», в якій поет розкриває соціальне коріння свого пригніченого душевного стану.

Але провідними в «Спогляданнях» є взаємопов’язані теми природи й філософсько-ліричних медитацій. Тут проявилися в усій повноті ті зміни в світосприйманні Гюго, які намітилися в збірках 30-х років і про які вже йшлося вище. Та при всіх зрушеннях, що відбулися тоді в його поезії, природа лишалася світом конкретних і досить визначених матеріально-чуттєвих реальностей. У «Спогляданнях» ця визначеність зникає, знімається й грань між реальним і фантастичним, кінечним і безкінечним, натомість з’являється «безмежність простору, сприймання загального в одиничному, відчуття безкінечності, яка домінуватиме в творчості Гюго» (А. Туссен). Особливо це стосується другої частини, де з’являється образ «людини,» яка в маренні спускається в безодню всесвіту». Поета вабить «та сторона світу, що завжди лишається в темряві», він прагне проникнути зором в її таємничі темні простори, вслухатися в «шелест вічності». Так виникають «космічні видіння» другої частини «Споглядань», які вражають своїми масштабами й динамізмом, своєю похмурою величчю: «Там, на останній глибині, де геть усе, // Життя і подих, світло й шум щезають безслідно, – // Там сходить чорне сонце, що випромінює ніч».