Еволюція героїв Гончарова – Гончарів Іван

Вивчаючи долі російських письменників XIX століття, починаєш мимоволі звикати до того, що найчастіше їхнє життя обривалося кулею, шибеницею, каторгою, божевіллям… Рилєєв і Радищев, Пушкін і Лермонтов, Гоголь і Достоєвський – у біографії кожного із цих великих письменників і поетів відбилися болісні умови російської дійсності, сложнейшие життєві драми

Життя Івана Олександровича Гончарова позбавлена цього драматизму. Не поміщик, не різночинець, виходець із заможної купецької родини, він був цензором, що дослужився до генеральського чина; ніколи не мав родини, цурався суспільства. Та й по складу свого характеру далеко не походив на людей, яких народжували енергійні й діяльні 60 – е роки XIX століття

Гончарів уважав, що художника повинні цікавити в житті стійкі форми, не піддані впливам примхливих суспільних вітрів. Головний критерій його творчості – об’єктивність. У добутках цього письменника особисті симпатії або антипатії не виставляються в якості мірила тих або інших життєвих цінностей. Читачеві надається можливість самому. Своїм власним розумом вершити суд і виносити вирок

Єдина тема, що проходить крізь всі три романи Гончарова – пошук виходу із всеросійського застою. У своїй творчості письменник послідовно розвиває й поглиблює той самий конфлікт між двома укладами російського життя – патріархальним і буржуазним

У статті «Краще пізно, чим ніколи» Гончарів звертає увагу на те, що всі три його романи «тісно й послідовно зв’язані між собою», як зв’язані періоди, що відбилися в них, російського життя. Сам автор бачив у першому романі «Звичайна історія» «слабке мерехтіння свідомості необхідності праці»; в «Обломове» – сон; в «Обриві» – пробудження країни

Спостерігається явна наступність і в образах персонажів цих книг. Однак, насамперед, багато хто з них нагадують персонажів роману А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін». Пушкінську Тетяну Гончарів уважав «вічним зразком, по якому ми вчимося несвідомо писати, як живописці по античних статуях». І він випливав за цим «вічним» літературним образом, приреченим, але неспокійним, шукаючим. Письменник наполегливо підкреслював типову однорідність своїх заколотних героїнь

Так, «Ольга є перетворена Наденька наступної епохи», – говорив він. Слідом за Ольгою – Віра з «Обриву». І всі вони, по думці Гончарова, формовані часом різновиду Татьян з «Євгенія Онєгіна».

Тим часом гончаровские героїні жили вже в іншу епоху. Ольга, що вимагала від Обломова стати вище її, шукала ідеал свого часу. Тихе щастя не могло задовольнити її. Сильний характер і постійно відчувався героїнею потреба в діяльності неминуче повинні були привести до розриву й зі Штольцом. Якби Гончарів продовжив розповідь об них життя

В образі бабусі Тетяни Марківни Бережковой Гончарову «рисувався ідеал жінки взагалі, що зложився при відомих умовах життя». У своїй молодості вона пережила драму, стоїчно твердо перенесла її й залишилася вірна старим, патріархальним принципам життя

Її внучка Віра – дівчина – бунтарка, що рветься в небо, до блискавок, ладь від сонної Малинівки, від «обломовщини» – переживає «падіння», зневіряється в правді «нових людей» і приймає «стару» правду життя улюбленої бабусі. Однак це не моральне падіння героїні, а єдино правильний вихід зі сформованої ситуації

Романтична мрійність Олександра Адуева те саме що Володимирові Ленскому. Але романтизм Олександра, на відміну від Ленского, вивезений не з Німеччини, а вирощений у Росії. Незважаючи на те, що юний Сашко є в Петербург таким же від голови до ніг одягненим у збрую високих і шляхетних щиросердечних поривів, вона зазнає поразки не фізичне, як Володимир, а духовне. Почавши з пошуків «колосальної пристрасті», що збанкрутував романтик скотився до вульгарного фарсу: призначивши довірливій дівчині побачення в альтанці, Адуев зіштовхується там з її батьком і принизливо выпроваживается їм як банальний спокусник. Так нещадно розвінчує художник беззмістовну любов ледачої душі

Обломів – це Сашко Адуев, що зберіг ілюзії ціною відмови від дійсності. Навіть життєві шляхи їх схожі до дріб’язків. Іллі Іллічу так само, як і Олександрові, дитячі роки прищепили сибаритство й пасивність. Він учився в університеті, потім служив і навіть задумав наукову працю, присвячена Росії. Але «його пізнання були мертві… голова його представляла складний архів мертвих справ, осіб, епох, цифр, религий…» Він зустрів чуйну дівчину, що полюбила його.

Любов спочатку захопила й Обломова, але закінчилася вона в тім же обломовском дусі. Лінь, острах ламання звичного для нього укладу життя перемогли в Обломове почуття любові. Йому не хотілося переживати тривоги, мати якісь обов’язки перед іншою людиною. Ми бачимо, як романтик Олександр Адуев, що шукав «вічної любові», закінчує вигідним шлюбом, а романтик Обломів, що мріяв про пристрасть, що висікає блискавці з очей, закінчує пирогами Пшеницыной.

Життя слуги Іллі Ілліча – Захара завершилася таким же фіналом: він став злиденним, подібно тому, як злиденним духовно й морально став під кінець життя й сам Обломів

Але які ж плоди перемоги Петра Івановича, столичного жителя, власника скляного й порцелянового заводів, чиновника особливих доручень, людини тверезого розуму й практичної спрямованості? Як це ні дивно, ці плоди один іншого горше. Ця людина спочатку духовно вбила свого племінника, хоча по – своєму хотів зробити йому добро, і ледве не довів до сухоти кохану дружину Лизавету Олександрівну. Наприкінці роману Петро Іванович збирається продати свої заводи, кинути службу, відмовитися від звання таємного радника й мріє об одне – виїхати в Італію, де, можливо, йому вдасться продовжити життя своєї дружини

Однак у нього залишаються послідовники, гідні продовжувачі справи. В «Обломове» це Штольц, а в «Звичайній історії» – племінник героя

Про прожитий Сашком Адуевым життя літературний критик В. Рожевий вірно сказав: «Спочатку він розбиває своє ідеальне чоло об реальні гострі кути життя, потім цей чоло твердіє й на ньому, цьому чолі, виростає твердий наріст; людина стає носорогом».

Адуев – Молодший протягом життя розтрачує кращі властивості своєї душі. Потім він раптом спохвачується й починає доганяти загублені в «порожніх мріяннях» роки, не гидуючи вже ніякими засобами в досягненні своїх запізнілих цілей, може бути, куди більше кепських, ніж ті, за які недавно дорікав людей. Коло замкнуть…

Якби продовжити оповідання, те, можливо, із села з’явився б черговий захоплений шукач, Олександр Адуев вуж напевно зустрів би його так, як ніколи сам був зустрінутий Петром Івановичем. У цьому й містить звичайна історія

Таким чином, герої своєрідної трилогії Гончарова терплять крах рішуче по всіх статтях: у любові, у дружбі, у роботі, у поривах до творчості. Всі, чому вчили педагоги й книги, виявляється для них дурницею й з легким хрускотом розлітається під «залізною ходою» тверезого розуму й практичної справи. Доведеному цим до розпачу Олександрові в «Звичайній історії» дядько говорить: «Чого я жадав від тебе – не я все це видумав. – Хто ж? – запитала Лизавета Олександрівна. – Століття».

Отже, всі канони поводження Петра Івановича Адуева виробляє століття. Веління століття! Століття вимагало… «Так неодмінно й треба випливати всьому, що видумав століття?.. Так всі й свято, всі й правда?» – «Всі й свято!» – категорично відрізає Петро Іванович. Такий століття!