Катерина як трагічний характер (по п’єсі Олександра Островського «Гроза») – Островський Олександр

Протягом досить тривалого часу вважалося, що сам сюжет «Грози» Островський взяв з життя костромського купецтва, що в основу його лягло нашуміле в Костромі на результаті 1859 року справа Клыковых. Аж до початку XX століття костромичи вказували на місце самогубства Катерины – альтанку наприкінці маленького бульварчика, у ті роки буквально нависав над Волгою. Показували й будинок, де вона жила, – поруч із церквою Успения. А коли «Гроза» уперше йшла на сцені Костромського театру, артисти гримувалися «під Клыковых».

Костромські краєзнавці докладно обстежили потім в архіві «Клыковское справа» і з документами в руках прийшли до висновку, що саме цю історію використовував Островський у роботі над «Грозою». Збіги виходили майже буквальні. А. П. Клыкова була видана шістнадцяти років у похмуру й відлюдну купецьку родину, що складалася зі старих батьків, сина й незаміжньої дочки. Господарка будинку, сувор і перекірлива, знеособила своїм деспотизмом чоловіка й дітей. Молоду невістку вона змушувала робити будь – яку чорну роботу, відмовляла їй у проханнях побачити сродными.

У момент драми Клыковой було дев’ятнадцять років. У прошлом вона виховувалася в любові й у холе душі в ній не бабусею, що сподівалася, була веселої, живий, життєрадісної. Тепер же вона виявилася в родині недоброї й чужий. Молодий чоловік її, Іклів, безтурботна й апатична людина, не міг захистити дружину від утисків свекрухи й ставилася до неї равнодушно. Дітей у Клыковых не було. І отут на шляху молодої жінки встала інша людина, Марьин, службовець у поштовій конторі. Почалися підозри, сцени ревнощів. Скінчилося тим, що десятого листопада 1859 року тіло А. П. Клыковой знайшли у Волзі. Почався довгий судовий процес, що одержав широкий розголос навіть за межами Костромської губернії, і ніхто з костромичей не сумнівався, що Островський скористався матеріалами цієї справи в «Грозі».

Пройшло багато десятиліть, перш ніж дослідники точно встановили, що «Гроза» була написана до того, як костромська купчиха Клыкова кинулася у Волгу. Роботу над «Грозою» Островський почав у червні – липні 1859 року й закінчив 9 жовтня того ж року. Уперше п’єса була опублікована в січневому номері журналу «Бібліотека для читання» за 1860 рік

Визначаючи сутність трагічного характеру, Бєлінський сказав: «Що таке колізія? – безумовна вимога судьбою жертви собі. Переможи герой трагедії природний потяг серця… – щастя, простите, радості й чарівності життя!.. піди герой трагедії природному потягу свого серця – він злочинець у власних очах, він жертва власної совісті…»

У душі Катерины зіштовхуються один з одним два цих рівновеликих і равнозаконных спонукання. У кабановском царстві, де в’яне й зсихає вся живе, Катерину долає туга за втраченою гармонією. Її любов те саме що бажання підняти руки й полетіти. Від леї героїні потрібно занадто багато. Любов’ю до Бориса, звичайно, її тугу не вгамувати. Чи не тому Островський підсилює контраст між високим любовним польотом Катерины й безкрилим захопленням Бориса? Доля зводить один з одним людей, непорівнянних по глибині й моральній чуйності. Борис живе одним удень і навряд чи здатний всерйоз замислюватися про моральні наслідки своїх учинків. Йому зараз весело – і цього досить: «Надовго ль чоловік – те виїхав?.. ПРО, так ми погуляємо! Час – Те задоволений… Ніхто й не довідається про нашу любов…» – «Нехай усі знають, нехай усі бачать, що я роблю!.. Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?» Який контраст! Яка повнота вільної любові на противагу боязкому Борисові!

Щиросердечна дряблость героя й моральна щедрість героїні найбільш очевидні в сцені їхнього останнього побачення. Марні надії Катерины: «Ще кабы з ним жити, може бути, радість би яку – небудь я й бачила». «Кабы», «може бути», «яку – небудь»… Слабка розрада! Але й отут вона знаходить сили думати не про себе. Це Катерина просить в улюбленого прощення за заподіяні йому тривоги. Борисові ж і в голову таке прийти не може. Де вже там урятувати, навіть пошкодувати Катерину він толком не зуміє: «Хто ж це знав, що нам за любов нашу так мучитися з тобою! Краще б бігти мені тоді!»

Але хіба не нагадувала Борисові про розплату за любов до замужньої жінки народна пісня, що виконується Кудряшом, хіба не попереджав його про цьому ж Кудряш: «Эх, Борис Григорьич, кинути надоть! Адже це, виходить, ви її зовсім загубити хочете…» А сама Катерина під час поетичних ночей на Волзі хіба не про це Борисові говорила? На жаль, герой нічого цього просто не почув

Добролюбов проникливо побачив у конфлікті «Грози» епохальний зміст, а в характері Катерины – «нову фазу нашого народного життя». Але, ідеалізуючи в дусі популярних тоді ідей жіночої емансипації вільну любов, він збіднив моральну глибину характеру Катерины.

Пояснюючи причини всенародного покаяння героїні, не будемо повторювати слідом за Добролюбовым слова про «марновірство», «неуцтві», «релігійних забобонах». Не побачимо в «страху» Катерины боягузтво й острах зовнішнього покарання. Адже такий погляд перетворює героїню в жертву темного царства Кабаних. Справжнє джерело покаяння героїні в іншому: у її чуйній совісності. «Не те страшно, що вб’є тебе, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма помислами лукавими», – зізнається Катерина Варварі. «У мене вуж дуже серце болить», – говорить Катерина в мінуту визнання. «У кому є страх, у тім є й Бог», – вторить їй народна мудрість

Страх завжди розумівся російським народом як загострена моральна самосвідомість. В «Тлумачному словнику» В. И. Даля «страх» тлумачиться як «свідомість моральної відповідальності». Таке визначення відповідає щиросердечному стану героїні. На відміну від Кабанихи, Феклуши й інших героїв «Грози», «страх» Катерины – внутрішній голос її совісті. Грозу Катерина сприймає як обраниця: відбувається в її душі те саме що тему, що діється в грозових небесах. Отут не рабство, отут рівність. Катерина дорівнює героична як у жагучому й безоглядному любовному захопленні, так і в глибоко совісному всенародному покаянні. «Яка совість!.. Яка могутня слов’янська совість!.. Яка моральна сила… Які величезні, піднесені прагнення, повні могутності й краси», – писав про Катерине (Стрепетовій) у сцені покаяння В. М. Дорошевич. А С. В. Максимов розповідав, як йому довелось сидіти поруч із Островським під час першого подання «Грози» з Никулиной – Косицкой у ролі Катерины. Островський дивився драму мовчачи, поглиблений у себе. Але в тої «патетичній» сцені, коли Катерина, що терзається каяттями совісті, кидається в ноги чоловікові й свекрусі, каючись у своєму гріху, Островський, весь блідий, шепотів: «Це не я, не я: це Бог!» Островський, мабуть, сам не вірив, що він зміг написати таку приголомшливу сцену. Пора й нам по достоїнству оцінити не тільки любовний, але й покаянний порив Катерины. Пройшовши через грозові випробування, героїня морально очищається й залишає цей гріховний мир зі свідомістю своєї правоти: «Хто любить, той буде молитися».

«Смерть по гріхах страшна», – говорять у народі. І якщо Катерина смерті не боїться, то гріхи покутувані. Її відхід повертає нас до початку трагедії. Смерть освячується тією же повнокровною й життєлюбною релігійністю, що з дитячого років увійшла в душу героїні. «Під деревцом могилушка… Сонечко її гріє… птаха прилетять на дерево, будуть співати, дітей виведуть…»

Катерина вмирає дивно. Її смерть – це останній спалах одухотвореної любові до Божого миру: до дерев, птахам, квітам і травам. Монолог про могилушке – метафори, що прокинулися, народна міфологія з її вірою в безсмертя. Людина, умираючи, перетворюється в дерево, що росте на могилі, або в птаха, що в’є гніздо в його галузях, або у квітку, що дарує посмішку перехожим, – такі постійні мотиви народних пісень про смерть. Ідучи, Катерина зберігає всі ознаки, які, відповідно до народного повір’я, відрізняли святого: вона й мертва, як живаючи. «А точно, ребяты, як живаючи! Тільки на скроні маленька ранка, і одна тільки, як є одна, крапелька крові».