«Тиранія – є звичка, що звертається в потребу…» (По п’єсі Островського «Гроза») – Островський Олександр

Молода дівчина, опустивши очі, коштує посередині кімнати й витягає із сумки рекомендаційні листи. Її в упор розглядає купецька родина. Спереду важливо коштує з тупою особою хазяїн будинку й нагло розглядає «товар».

Він вийшов назустріч приїжджої в халаті, не потрудившись переодягтися. Столпившиеся за його спиною домочадці, кожного по – своєму розглядають приїжджу. Із цікавістю, боячись хазяйського гніву, заглядають у напіввідчинені двері слуги. На стіні висить портрет предка, такий же владний і дурного, як і теперішній хазяїн. Самотньо коштує в центрі кімнати перед цією родиною молода дівчина. Важко буде приїжджої тут, де зізнається лише одна сила – сила грошей

Це картина В. Г. Перова «Приїзд гувернантки в купецький будинок». Вона мимоволі пожвавлює в нашій пам’яті галерею купецьких типів, тиранів – самодурів з п’єс сучасника В. Г. Перова А. Н. Островського

Що ж таке тиранія; чому Ф. М. Достоєвський називав тиранію звичкою? Тиран – жорстокий правитель, деспот. У Древній Греції тираном називали людину, що захопила владу. У російській мові це слово з’явилася лише в XV столітті. Зараз тираном називають не тільки правителя, що відрізняється своєю жорстокістю, але й гнобителя, і мучителя

Але адже персонажі Островського – не лиходії й не злочинці, а звичайні люди зі зміщеним поданням про людське достоїнство, про норми поводження. І все – таки, вони тирани, тирани тому, що втратили живі людські почуття, їхні відносини аморальні й засновані лише на грошовій залежності. Тирани – Самодури гнітять своїх близьких, знущаються зі слуг і, що найстрашніше, не розуміють цього, уважаючи зроблені дії нормою життя. Так тиранія поступово перетворюється у звичку. Яскравий образ тирана – мучителя представлений у п’єсі А. Н. Островського «Гроза» в образі свекрухи головної героїні – Кабановой М. І.

Із самого початку вона намагалася принизити Катерину при людях, особливо при чужих, щоб не зазнавалася, не показувала свою гординю. Кабанова намагалася всіма силами удержати старі порядки в будинку. Свій гнів вона обрушувала на невістку, що жила не за законами Марфи Ігнатіївни. Кабанова не могла залишити те, на чому сама була вихована й прожила ціле століття. Із цієї сторони Марфу Ігнатіївну важко назвати тираном. Адже вона відстоює те, що стало звичкою на довгі роки. Але…: «Я люблю, щоб всі мені в будинку підкорялися, усе боялися». Не це чи слова тирана?

Або, наприклад, Кабанову обурило те, що, прощаючись із чоловіком, Катерина, не поклонилася Тихонові в ноги, а кинулася йому на шию. « Тому – Те вона, безпутна, і кинулася на шию Борисові, безстидниця. За це її бог – те й покарав. Тому я її дошкуляла лайкою, вічними докорами за нешанобливість, неслухняність. Щоб вона звикла до беззаперечної покори переді мною, господаркою будинку. Я й сина не пустила неї витягати: через неї так себе губити, чи коштує вона цього! Мало вона нам страху – те наробила, що ще затіяла! Прокляну, коли підеш… Витягнуться: глянеш». Отже, у цьому уривку Кабанова виступає в ролі справжнього тирана. Вона не тільки ображає вже загиблу невістку, але й забороняє синові попрощатися з нею: «Прокляну, коли підеш…». Не це чи слова справжнього мучителя? Заборонити чоловікові попрощатися із загиблою дружиною – справжній деспотизм

Цікава й прізвище героїні: Кабанова. Кабан – тварина, відома своєю агресивністю й напористістю. Прізвище як не можна краще відбиває характер Марфи Ігнатіївни. Не уступає їй і ім’я: Марфа – пані. Ім’я батька Марфи, Гнат, переводиться як – породжений вогнем, невідомий. Дійсно здається іноді, що Кабанова сама не відає, що творить: гнітить невістку, знущається із сина, наганяє страху на навколишніх, куражиться над близькими

Вона, на мій погляд, впивається своєю владою й повним підпорядкуванням навколишніх її людей. Але в той же час у Кабановой є своя правда. Її так виховували. Тому вона не в змозі зрозуміти ні любов, ні відданість, ні безпричинні веселощі. Все це суперечить її натурі

У царстві Кабановой гине все живе. Тиранія – це звичка, вироблена роками й вирощена на плідному ґрунті. Живе не витримує тісного сусідства з нею й гине, а тиранія живе й процвітає

И от, через 200 років, нові тирани – самодури оточують нас. Вони не прислухаються ні до чиєї думки, насолоджуючись своєю владою над іншими

Кабанова, Самсон Силыч Большов, Тит Титыч Брусків – всіх їх можна зустріти й у сьогоднішнім житті. Головна сласть для них – нагнати страху й удосталь поиздеваться над людьми, у силу обставин життя залежними й підлеглими. Але чи не самі ми підготовляємо доброчинний ґрунт для тиранів? Чи не самі перетворюємо тиранію у звичку?