Вірш Брюсова «Я люблю більші будинки…» – Брюсов У. Я

У своїй ліриці В. Я. Брюсов, як і багато символістів, найчастіше запозичив образи й конфлікти з міфології, з історії колишніх століть. Цим поет немов розширював тимчасові границі й підкреслював вічність проблем, що зачіпаються,

Серед них домінували такі, як складність і суперечливість внутрішнього миру людини, споконвічний конфлікт між красою, істиною, добром і неподобством, неправдою, злом. Брюсов прагнув показати трагедійність буття людини в історичному просторі й часі

Вірш «Я люблю більші будинки…» включено в збірник «Tertia Vigilia» – «Третя варта» (панцира.). Назва збірника зв’язана c обігом поета до історії античності, коли час ночі древні римляне розраховували по стражах (змінам варти); третя доводилася на перші третя година після напівночі – самий глухий час. Більшість віршів збірника присвячено подіям древньої Ассирії, Двуречья, Єгипту, Греції, Рима, європейського середньовіччя й Відродження. Аналізований же добуток відбиває внутрішній мир сучасного авторові людини в контексті розвитку цивілізації. Ліричний герой, здається, любується містом XX століття й прямо говорить про це:

Я люблю більші будинки

И вузькі вулиці міста

Брюсов уже ксался урбаністичної теми в попередніх збірниках. Тепер він торкається проблеми диссонансов міського життя з її красою й жахом., звертає увагу читача на загострення цивілізаційної кризи, коли в протиріччя вступають суєтність повсякденності й вічні проблеми буття. Герой намагається в гуркоті міста почути «шуми співучі». Від першої особи звучить жаль про те, що «пісню глибоко тану». Антитетичны й образи вірша: «зірки збентежені» можна побачити лише в «у годину, коли ще немає ліхтарів». Все це бере під сумнів заява героя про любов до міста. Навіть зіставлення «більших будинків» і «вузьких вулиць» здається протиприродним. Суперечливо звучить і визнання в тім, що

Простору люблю площ,

Стінами навкруги обгороджені…

Із працею представляється здатність любуватися простором (тобто простором), що чимсь обмежене, так не просто чимсь, а «стінами».

Все це відбиває глибоку внутрішню дисгармонію в душі ліричного героя, що змушений своїм будинком уважати міську квартиру. Загальну життєву невпорядкованість видають і рядка про пору року, природа виявляється співпричетна щиросердечній «погоді» людини. Описуються дні,

…коли не настала зима,

А осінь повіяла холодом

Домінуючим почуттям вірша є тривога. Загадки й таємниці миру залишаються закритими для людини доти, поки він не зможе відчути себе впевнено у своєму місті – будинку. Те, що вірш написаний від першої особи, зв’язано із прагненням поета допомогти людині самовиразитися. Брюсов уважав головним призначенням мистецтва – розкриття душі. Форма сповіді була властива практично всім романтикам. Цікаво, що у вірші «Я люблю більші будинки…» особистий займенник «я» уживається всього один раз. Це підтверджує думка про пригніченість особистості в цьому нібито улюбленому місті. Намагаючись поділитися з нами своїми таємними почуттями, герой не може зізнатися навіть собі в щирих мріях. «Простір» його душі «стінами навкруги обгороджене».

В інших віршах на урбаністичну тему варіюються рядки про те, як місто підкоряє собі людини, придушує його, робить беззахисним і слабким: «В ущелину безжиттєвих будинків», «Серед нерухливих будинків». Основним мотивом стає почуття самітності ліричного героя серед антилюдської суті життєвих відносин. Сучасний мир лякає, тому що в ньому герой любить «місто й камені». Не залишилося місце людському теплу й домашньому комфорту. Та й саме високе почуття – «люблю» – римується з розпачливим – «тану».

Однак надія на відродження завжди залишається в Брюсова. Він вірить у силу людини, його здатність перебороти всі складності життя й побудувати новий мир, де чільним почуттям стане захват перед людським генієм. Ця впевненість заснована на тім, що герої його віршів чують «співзвуччя», бачать, як «зажеврілися зірки збентежені» ( метафора – одушевление підкреслює спільність миру природи й людини, їхня єдність у протистоянні мертвотності міста з його «стінами» і «каменями»).

Автор почуває приреченість існуючої цивілізації. Мир коштує у фатальної риси. Вечірні сутінки (у вірші згадується «година, коли ще немає ліхтарів») говорять про неминуче наближення ночі, часу «третьої стражи», за яким обов’язково піде світанок, на зміну зіркам обов’язково прийде сонце. Оптимістична переконаність у прийдешнім відновленні життя є ключовою ідеєю всього збірника «Третя варта».