Історія любові Майстри й Маргарити – Булгаков Михайло

(по романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»)

Що ми згадуємо, коли чуємо ім’я «Михайло Булгаков»? Звичайно ж, «Майстра й Маргариту». Чому? Відповідь проста: тут піднятий питання про вічні цінності – добрі й злі, житті й смерті, духовності й бездуховності. Це сатиричний роман, роман про сутність мистецтва, долі художника. Але все – таки для мене це в першу чергу роман про справжню, вірну, вічну любов. Романи в більшості випадків повністю відповідають своїй назві, і головна тема в них – любов. У романі ж «Майстер і Маргарита» автор торкається цієї теми лише в другій частині. Мені здається, Булгаков робить це для того, щоб підготувати читача, для нього любов неоднозначна, у нього вона багатогранна. Вся історія любові Майстри й Маргарити – виклик навколишньої щоденності, вульгарності, протест проти конформізму, тобто пасивного прийняття існуючого порядку речей, небажання пручатися обставинам. Своєю болісною нісенітницею ця «звичайність» доводить людину до розпачу, коли впору крикнути, як Пілат: «Про боги, боги мої, отрути мені, отрути!». И страшно, страшно, коли давить вульгарність. Але коли Майстер говорить Іванові: «Життя моя, треба сказати, зложилася не зовсім звичайно… », у роман уривається свіжий, рятівний струмінь, хоча вона й трагічне спростування тої щоденності, що може поглинути життя

Повністю змінюючи тему Фауста, Булгаков змушує не Майстра, а Маргариту зв’язатися з дияволом і вступити в мир чорної магії. Єдиним персонажем, що наважується на угоду з дияволом, виявляється життєлюбна, неспокійна й відважна Маргарита, готова ризикувати чим завгодно, аби тільки відшукати свого коханого. Фауст, ра зумеется, продавав душу дияволові не заради любові – їм рухала пристрасть до можливо більше повного пізнання життя. Цікаво, що в романі, що, на перший погляд, так сильно нагадує «Фауста», немає жодного героя, що відповідав би головному героєві Ґете. Безсумнівно лише подібність мировоззрений, що лежать в основі цих двох добутків. І в тім, і в іншому випадках ми зіштовхуємося з теорією співіснування протилежностей, з ідеєю, що людина має право помилятися, але при цьому зобов’язаний прагнути до чого, що виводить його за межі тваринного існування, щоденності, покірно – застійного життя. Є, звичайно ж, і ще одна важлива подібність – і Фауст, і Майстер одержують порятунок від люблячих жінок

И що цікаво: Маргарита, ця відьма, що віддалася на волю диявола, виявляється більше позитивним персонажем, чим Майстер. Вона вірна, цілеспрямована, це вона витягає улюбленого з небуття божевільного будинку. Майстер же – художник, що протистоїть суспільству, – смалодушничав, не зумівши повністю здійснити вимоги свого дарунка, здається, як тільки йому доводиться страждати за мистецтво, упокорюється з дійсністю, і не випадково саме Місяць виявляється останнім пунктом його призначення. Майстер не виконав свого боргу, не зміг продовжувати письменницької праці. Майстер зломлений, він припинив боротьбу, він жадає тільки спокою…

У романі Булгакова немає місця ненависті й розпачу. Та ненависть і помста, який виконана Маргарита, що б’є скла будинків і палить квартири, скоріше ніяка не помста, а веселе хуліганство, можливість подурачиться, що дає їй диявол. Ключовою фразою роману є варта прямо в його середині, багатьма замічена, але ніким не пояснена фраза: «За мною, читач! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любові? Так відріжуть брехунові його мерзенна мова! За мною, мій читач, і тільки за мною, і я покаджу тобі таку любов!». Автор, створюючи головних героїв, наділяє їхньою незвичайною чуттєвістю й серцями, сповненими любов’ю друг до друга, але він же розлучає їх. Він посилає до них на допомогу Воланда – сатану. Але чому, здавалося б, такому почуттю, як любов, допомагає нечиста сила? Булгаков не ділить це почуття на світл і темне, не відносить його до якогось розряду. Це вічне почуття. Любов – це така ж сила, таке ж «вічне», як життя або смерть, як світло або тьма. Любов може бути порочної, але може бути й божественної, любов у всіх своїх проявах у першу чергу залишається любов’ю. Булгаков називає любов справжньої, вірн і вічної, а не небесної, божественної або райської, він співвідносить її з вічністю, як рай або пекло

Всепрощаюча й всеспокутуюча любов – про неї пише Булгаков. Всепрощення наздоганяє всіх і кожного, неминуче, як доля: і картатого гаера, відомого під ім’ям Коровьева – Фагота, і юнака – пажа – кота Бегемота, і прокуратора Іудеї Понтія Пілата, і романтичного Майстри, і його кохану. Письменник показує, що земна любов – це любов небесна: можуть змінюватися зовнішній вигляд, одяг, епоха, час, місце життя й місце у вічності, але любов, настигшая вас один раз, вражає в саме серце раз і назавжди. Любов залишається незмінної за всіх часів і в усі вічності, які нам призначене пережити. Вона наділяє героїв роману енергією всепрощення, тої, котру виявляє в романі Майстра Иешуа й про яку дві тисячі років тужить Понтій Пілат. Булгаков зумів проникнути в душу людини й побачив, що вона – те місце, де сходяться земля й небо. І тоді автор видумує для люблячих і відданих серць місце спокою й безсмертя: «От твій будинок, от твій вічний будинок», – говорить Маргарита, і десь далеко їй вторить голос іншого поета, що пройшов цю дорогу до кінця: