Повний зміст Сонячний удар Бунін И. А

Після обіду вийшли з яскраво й гаряче освітленої їдальні на палубу й зупинилися в поручнів. Вона закрила очі, долонею назовні приклала руку до щоки, засміялася простим, чарівним сміхом, – усе було прелестно в цій маленькій жінці, – і сказала: – Я зовсім п’яна… Взагалі я зовсім з розуму зійшла. Звідки ви узялися? Третя година тому назад я навіть не підозрювала про ваше існування. Я навіть не знаю, де ви сіли. У Самарі? Але однаково, ви милий. Це в мене голова кружляється, або ми кудись повертаємо?Спереду була темрява й вогні. З темряви бив в особу

сильний, м’який вітер, а вогні неслися кудись убік: пароплав з волзьким франтівством круто описував широку дугу, підбігаючи до невеликої пристані.Поручик взяв її руку, підніс до губ. Рука, маленьк і сильна, пахнула засмагою. І блаженно й страшно завмерло серце при думці, як, імовірно, міцна й смаглява вона вся під цією легенею холстинковым платтям після цілого місяця лежанья під південним сонцем, на гарячому морському піску (вона сказала, що їде з Анапи).Поручик промурмотав: – Зійдемо… – Куди? – запитала вона здивовано. – На цій пристані. – Навіщо?Він промовчав. Вона знову приклала тил руки до гарячої щоки. – Божевільний… – Зійдемо, – повторив він тупо. – Благаю вас… – Ах, так робіть, як хочете, – сказала вона,

відвертаючись.Разбежавшийся пароплав з м’яким стукотом ударився в тускло освітлену пристань, і вони ледве не впала один на одного. Над головами пролетів кінець каната, потім понесло назад, і із шумом закипіла вода, загриміли сходні… Поручик кинувся за речами.Через мінуту вони пройшли сонну конторку, вийшли на

глибокий, по маточину, пісок і мовчачи сіли в запилену

извозчичью пролетку. Пологий підйом у гору, серед рідких кривих ліхтарів, по м’якій від пилу дорозі, здався нескінченним. Але от піднялися, виїхали й затріщали по (бруківці, от якась площа, присутственные місця, каланча, тепло й заходи нічного літнього повітового міста… Візник зупинився біля освітленого під’їзду, за розкритими дверима якого круто піднімалися старі дерев’яні сходи, старий, неголений лакей у рожевій косоворотці й у сюртуку невдоволено взяв речі й пішов на своїх розтоптаних ногах уперед. Увійшли у великий, але страшно задушливий, гаряче напружений за день сонцем номер з білими опущеними фіранками на вікнах і двома необпаленими свічами на піддзеркальнику, – і як тільки ввійшли й лакей зачинив двері, поручик так рвучко кинувся до неї й обоє так несамовито задихнулися в поцілунку, що багато років згадували потім цю мінуту: ніколи нічого подібного не випробував за все життя ні той, ні іншої.О десятій годині ранку, сонячного, печені, щасливого, із дзенькотом церков, з базаром на площі перед готелем, із заходом сіна, дьогтю й знову всього того складного я пахучого, чим пахне російське повітове місто, воно, ця маленька безіменна жінка, так і не сказала свого ім’я, жартуючи называвшая себе прекрасною незнайомкою, виїхала. Спали мало, але ранком, вийшовши через ширму біля ліжка, у п’ять мінут умившись і одягшись, вона була свіжа, як у сімнадцять років. Чи збентежена була вона? Ні, дуже небагато. Як і раніше була проста, весела й – уже розважлива. – Ні, ні, милий, – сказала вона у відповідь на його прохання їхати далі разом, – ні, ви повинні залишитися до наступного пароплава. Якщо поїдемо разом, усе буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно. Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на те, що трапилося, із мною не було, та й не буде більше. На мене точне затьмарення знайшло… Або, вірніше, ми обоє одержали щось начебто сонячного удару…І поручик якось легко погодився з нею. У легкому й щасливому дусі він довіз неї до пристані, – саме до відходу рожевого Літака, – при всіх поцілував на палубі й ледь встиг підхопитися на сходні, які вже рушили назад.Так само легко, безтурботно й вернувся він у готель. Однак щось вуж змінилося. Номер без її здався якимось зовсім іншим, чим був при ній. Він був ще повний нею – і порожній. Це було дивно! Ще пахнуло її гарним англійським одеколоном, ще стояла на підношенні її недопита чашка, а її вже не було… І серце поручика раптом стислося такою ніжністю, що поручик поспішив закурити й, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся взад і вперед по кімнаті. – Дивна пригода! – сказав він уголос, сміючись і почуваючи, що на очі його навертаються сльози. – "Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли подумати…" И вже виїхала… Безглузда жінка!Ширма була відсунута, постіль ще не прибрана. І він

відчув, що просто незмога дивитися тепер на цю постіль. Він закрив її ширмою, зачинив вікна, щоб не чути базарного говору й скрипу коліс, опустив білі пузырившиеся фіранки, сіл на диван… Так, от і кінець цьому "дорожній пригоді"! Виїхала – і тепер уже далеко, сидить, імовірно, у скляному білому салоні або на палубі й дивиться на величезну, блискучу під сонцем ріку, на зустрічні плоти, на жовті обмілини, на сяючу далечінь води й неба, на весь цей безмірний волзький простір… І прости, і вже назавжди, навіки. – Тому що де ж вони тепер можуть зустрітися? – "Не можу ж я, подумав він, не можу ж я ні з того, ні із цього приїхати в це місто, де її чоловік, її трирічна дівчинка, взагалі вся її родина й вся її звичайне життя!" И місто цей здався йому якимсь особливим, заповідним містом, і думка про те, що вона так і буде жити в ньому своїм самотнім життям, часто, може бути, згадуючи його, згадуючи їх випадкову, таку скороминущу зустріч, а він уже ніколи не побачить неї, думка ця здивувала й уразила його. Ні, этого не може бути! Це було б занадто дико, неприродно, неправдоподібно! – И він відчув такий біль і таку непотрібність всього свого подальшого життя без її, що його охопив жах, розпач."Що за чорт! – подумав він, встаючи, знову приймаючись ходити по кімнаті й намагаючись не дивитися на постіль за ширмою. – Так що ж це таке із мною? Здається, не в перший раз – і от… Так що в ній особливого й що властиво трапилося? Справді, точно якийсь сонячний удар! І головне, як же я проведу тепер, без її, цілий день у цій глушині?"Він ще пам’ятав її всю, з усіма найменшими її

особливостями, пам’ятав захід її засмаги й холстинкового

плаття, її міцне тіло, живий, простий і веселий звук її голосу… Почуття тільки що випробуваних насолод всією її жіночою принадністю було ще жваво в ньому незвичайно, але тепер головним було все – таки це друге, зовсім нове почуття – те гаряче, незрозуміле почуття, якого зовсім не було, поки вони були разом, якого він навіть припустити в собі не міг, затіваючи вчора це, як він думав, тільки забавне знайомство, і про яке вже комусь, комусь було сказати тепер! – "А головне, подумав він, адже й ніколи вже не скажеш! І що робити, як прожити цей нескінченний день, із цими спогадами, із цим нерозв’язним борошном, у цьому богом забутому містечку над тією самою сяючою Волгою, по якій відніс її цей рожевий пароплав!"Потрібно було рятуватися, чим – небудь зайняти, відволікти себе, куди – небудь іти. Він рішуче надяг картуз, взяв стек, швидко пройшов, дзенькаючи шпорами, по порожньому коридорі, утік по крутим сходам на під’їзд… Так, але куди йти? Біля під’їзду стояв візник, молодий, у спритної поддевке, і спокійно курив цыгарку, мабуть, чекаючи когось. Поручик глянув на нього розгублено й зі здивуванням: як це можна так спокійно сидіти на козлах, курити й взагалі бути простим, безтурботним, байдужим? "Імовірно, тільки я один так страшно нещасний у всьому цьому місті", – подумав він, направляючись до базару.Базар уже роз’їжджався. Він навіщо – те походив по свіжому гної серед возів, серед возів з огірками, серед нових мисок і горщиків, і баби, що сиділи на землі, навперебій зазивали його, брали горщики в руки й стукали, дзенькали в них пальцями, показуючи їхню добротність, мужики оглушали його, кричали йому "От перший сорт огірочки, ваше благородіє!" Все це було так нерозумно, безглуздо, що він біг з базару. Він зайшов у собор, де співали вже голосно, весело й рішуче, зі свідомістю виконаного боргу, потім довго крокував, кружляв по маленькому, жаркому й запущеному садку на обриві гори, над неоглядною світло – сталевою широчінню ріки… Погони й ґудзики його кітеля так спалило, що до них не можна було доторкнутися. Околиця картуза була усередині мокрий від поту, особа палало… Возвратясь у готель, він з насолодою ввійшов у більшу й порожню прохолодну їдальню в нижньому поверсі, з насолодою зняв картуз і сіл за столик біля відкритого вікна, у яке несло жаром, але все – таки віяло повітрям, і замовив холодник з льодом. Усе було гарно, у всім було безмірне щастя, велика радість, навіть у цій спеці й у всіх базарних заходах, у всім цьому незнайомому містечку й у цьому старому повітовому готелі була вона, ця радість, а разом з тим серце просто розривалося на частині. Він випив кілька чарок горілки, закушуючи малосольними огірками із кропом і почуваючи, що він, не замислюючись, умер би завтра, якби можна було яким – нибудь чудом повернути її, провести з нею ще один, нинішній день, – провести тільки потім, тільки потім, щоб висловити їй і чим – небудь довести, переконати, як він болісно й захоплено любить її… Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав навіщо, але це було необхідніше життя. – Зовсім розгулялися нерви! – сказав він, наливаючи п’яту чарку горілки.Він відсунув від себе холодник, запитав чорного кава я став курити й напружено думати: що ж тепер робити йому, як позбутися від цієї раптової, несподіваної любові? Але позбутися – він це почував занадто жваво – було неможливо. І він раптом знову швидко встав, взяв картуз і стік і, запитавши, де пошта, квапливо пішов туди із уже готової в голові фразою телеграми: "Відтепер віючи моє життя навіки, до труни, ваша, ви маєте право". – Але, дійшовши до старого товстостінного будинку, де була пошта й телеграф, у жаху зупинився: він знав місто, де вона живе, знав, що в неї є чоловік і трирічна дочка, але не знав ні прізвища, ні ім’я її! Він кілька разів запитував її про це вчора за обідом і в готелі, і щораз вона сміялася й говорила: – А навіщо вам потрібно знати, хто я? Я Марья Маревна,

заморська царівна… Хіба недостатньо з вас цього?На розі, біля пошти, була фотографічна вітрина. Він довго дивився на великий портрет якогось військового в густих еполетах, з опуклими очами, з низьким чолом, з разюче чудовими бакенбардами й найширшими грудьми, суцільно прикрашеної орденами… Як дико, як безглуздо, страшно все буденне, звичайне, коли серце уражене, – так, уражено, він тепер розумів це, – цим страшним "сонячним ударом", занадто великою любов’ю, занадто більшим щастям! Він глянув на пару молодих – парубок у довгому сюртуку й білій краватці, стрижена їжачком, що витягнувся у фронт під руку з дівицею у вінчальному газі, – перевів ока на портрет якоїсь гарненької й задерикуватої панянки в студентському картузі набекрень… Потім, нудячись болісною заздрістю до всім цим невідомим йому, не страждаючим людям, став напружено дивитися уздовж вулиці. – Куди йти? Що робити?Вулиця була зовсім порожня. Удома були всі однакові, білі, двоповерхові, купецькі, з більшими садами, і здавалося, що в них немає ні душі; білий густий пил лежав на бруківці; і все це зліпило, усе було залито жарким, полум’яним і радісним, але тут начебто безцільним, сонцем. Удалині вулиця піднімалася, горбилася й упиралася в безхмарний, сіруватий, з відблиском небокрай. У цьому було щось південне, що нагадує Севастополь, Керч… Анапу. Це було особливо нестерпно. І поручик, з опущеною головою, жмурячись від світла, зосереджено дивлячись собі під ноги, валандаючись, спотикаючись, чіпляючись шпорою за шпору, покрокував назад.Він повернувся в готель настільки розбитий утомою, точно зробив величезний перехід де – небудь у Туркестані, у Сахарі. Він, збираючи останні сили, увійшов у свій великий і порожній номер. Номер був уже прибраний, позбавлений останніх слідів її, – тільки одна шпилька, забута нею, лежала на нічному столику! Він зняв кітель і глянув на себе в дзеркало: особа його, – звичайна офіцерська особа, сіре від засмаги, з білястими, вигорілими від сонця вусами й блакитнуватою білизною око, від засмаги казавшихся ще белее, – мало тепер збуджене, божевільне вираження, а в білій тонкій сорочці зі стоячим крохмальним комірцем було щось юне й глибоке нещасне. Він ліг на ліжко, на спину, поклав запилені чоботи на відвал. Вікна були відкриті, фіранки опущені, і легкий вітерець від часу до часу надував їх, віяв у кімнату спекою нагрітих залізних дахів і всього цього светоносного й зовсім тепер спустілого безмовного волзького миру. Він лежав, підклавши руки під потилицю, і пильно дивився в простір перед собою. Потім стис зуби, закрив віка, почуваючи, як по щоках котяться з – під них сльози, – і, нарешті, заснув, а коли знову відкрив ока, за фіранками вже червонясто жовтіло вечірнє сонце. Вітер стих, у номері було задушливо й сухо, як у духовій печі… І вчорашній день і нинішній ранок згадалися так, точно вони були десять років тому.Він не поспішаючи встав, не поспішаючи умився, підняв фіранки, подзвонив і запитав самовар і рахунок, довго пив чай з лимоном. Потім наказав привести візника, винести речі й, сідаючи в пролетку, на її руде, вигоріле сидіння, дав лакеєві цілих п’ять рублів. – А схоже, ваше благородіє, що це я й привіз вас уночі! – весело сказав візник, беручись за вожжи.Коли спустилися до пристані, уже синіла над Волгою синя літня ніч, і вже багато різнобарвних вогників було розсіяно по ріці, і вогні висіли на щоглах пароплава, що підбігає. – У точно доставив! – сказав візник запобігливо.Поручик і йому дав п’ять рублів, взяв квиток, пройшов на пристань… Так само, як учора, був м’який стукіт у її причал і легке запаморочення від зыбкости під ногами, що потім летить кінець, шум закипілої й води, що побігла вперед, під колісьми трохи що назад подалося пароплава… І незвичайно привітно, добре здалося від багатолюдності цього пароплава, уже скрізь освітленого й пахнущего кухнею.Через мінуту побігли далі, нагору, туди ж, куди віднесло і її давеча ранком.Темна літня зоря потухала далеко спереду, сутінно, сонно й разноцветно відбиваючись у ріці, що ще подекуди світилася тремтячими брижами вдалині під нею, під цією зорею, і плили й плили назад вогні, неуважні в темряві навколо.Поручик сидів під навісом на палубі, почуваючи себе

пристарілої на десять років.Приморські Альпи. 1925