Пояснення Онєгіна з Тетяною в саду – пушкіна Олександр

Роман Пушкіна «Євгеній Онєгін» – добуток воістину новаторське. Це не тільки перший російський реалістичний роман, це не тільки унікальна жанрова форма – роман у віршах, але й дуже своєрідне по своїй структурі добуток. Сюжет його будується за принципом дзеркальної симетрії. Він являє собою ряд парних епізодів, сцен, сюжетних конструкцій. У першій його частині ми бачимо Онєгіна в Петербурзі, потім герой переїжджає в село, де знайомиться з Тетяною, що закохується в нього, пише лист, після чого й відбувається сцена пояснення Онєгіна з Тетяною в саду, що має бути розглянути у творі. Потім треба сцена іменин Тетяни й дуелі Онєгіна з Ленским, смерть якого круто міняє долі всіх основних героїв. Це сюжетний центр роману, після якого опорні епізоди першої частини повторюються як би в дзеркальному відбитті: тепер Тетяна робить переїзд, але із села в місто, у Петербурзі вона знову зустрічається з Онєгіним, будучи вже замужньою дамою, і тоді Онєгін закохується в неї, пише лист, після чого треба сцена пояснення, у якій, у свою чергу, одповідь героєві дає вже Тетяна. «Але я іншому віддана; / Я буду століття йому вірна» – так завершується ця остання зустріч героїв, а з нею й весь роман

Таким чином, очевидно, що аналізована сцена пояснення Онєгіна й Тетяни в саду, будучи одним із центральних його епізодів, повинна розглядатися в контексті загальної структури добутку. У роботах Ю. М. Лотмана було встановлено, що ідейно – композиційна структура роману будується на основі принципу опозицій. Саме така побудова дозволила Пушкіну, що використовував досить простий сюжет – історію несформованої любові Тетяни й Онєгіна, – умістити в роман величезний зміст, поставити глобальні морально – психологічні й соціально – політичні проблеми, що дало повне право Бєлінському назвати роман «енциклопедією російського життя».

В основі добутку лежить одна загальна проблема, що буде центральної для Росії протягом усього ХIХ століття, – це проблема поділу суспільства на дві різні й дуже мало зв’язані між собою частини. З одного боку, це дворянство, насамперед міське, що вбрало європейську культуру, освіту й багато в чому утратившее національні основи. З іншого боку, набагато більша частина – та, котра зберігала національні коріння: підтримувала національні традиції, обряди, звичаї, засновувала своє життя на століттями сформованих моральних принципах. Навіть мова цих двох частин, що розпалися, колись (до петровских реформ) єдиного російського суспільства виявився різним: досить згадати слова героя комедії «Горі від розуму» Чацкого – сучасника Онєгіна – про те, що народ уважав дворянство, що часто використовувало навіть у побуті французька мова, «за німців», тобто іноземців

Але можна запитати: яке все це має відношення до Тетяни й Онєгіна, до сцени їхнього пояснення в саду? Обоє вони належать дворянському суспільству, обоє читають іноземну літературу, та й лист Тетяни до Онєгіна, що передувало їхньому поясненню в саду, як указує сам Пушкін, написано по – французькому:

Отже, писала по – французькому…

Що робити! Повторюю знову:

Донині дамська любов

Не изъяснялася по – російському…

И все – таки Пушкін називає свою героїню «русскою душою», і це принципово важливо. Одна справа – виразити російською мовою найтонші нюанси почуття: у той час ще тільки йшло формування тої мови, що дозволив би російській дівчині написати такий лист. І зовсім не дивно, що Тетяна скористалася набагато більше розробленим французьким лексиконом, що дозволяв їй знайти в ньому всі необхідні слова. Еквіваленти їх російською мовою під силу було відшукати лише такому поетові, як Пушкіну, – от він і дає свій «переклад», що став чудовим зразком любовного послання в росіянці поезії

Але головне в іншому: Тетяна, вихована в селі, убрала в себе російські звичаї, традиції, які «зберігали в житті мирної» у сімействі Ларіних; вона з дитинства полюбила російську природу, що назавжди залишилася для неї рідний; вона сприйняла всією душею ті казки, народні перекази, які їй повідала нянька. Інакше кажучи, Тетяна зберегла живий, кревний зв’язок з тією «ґрунтом», народною основою, що повністю втратив Онєгін

И не випадково, що Пушкін зв’язує цю втрату з умовами міський – петербурзької – життя героя. Саме там він, вихований іноземцями – гувернерами, захоплений вихром порожнього світського життя, «занедужав» пришедшей у Росію з Європи новою «хворобою»:

Як Child – Harold, похмурий, млосний

У вітальнях з’являвся він;

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніщо не торкало його,

Не зауважував він нічого

Цей «недуга», «подібний до англійського спліну», для якого Пушкін знаходить російську назву – «нудьга», – Онегина, що вразив, і приведший до охолодження й розчарування у всьому, безумовно, зв’язується Пушкіним з тим, що на Заході визначилося як «байронізм», або настрій «світової скорботи». Звичайно, в «недузі» Онєгіна є й чисто російські риси, є й прояв його індивідуальних особливостей. Але в цілому це – той самий герой «з передчасною старістю душі», що стає характерним явищем саме для європеїзованої частини російського суспільства

Отже, невеликий екскурс у події роману, що передують сцені пояснення Онєгіна з Тетяною в саду, дозволяє зробити певні висновки, які допоможуть правильно зрозуміти даний епізод. З одного боку, перед нами історія, пов’язана з особистим життям цих героїв, обумовлене їхніми індивідуальними особливостями. Але за цим коштує більше широка проблема: чи можуть зрозуміти один одного ці настільки різні люди, чи можливе їхній союз, або ж вони дійсно говорять «на різних мовах», а тому взаєморозуміння неможливо?

Із самого початку пояснення Тетяни й Онєгіна зовсім різні. Тетяна була вихована на сентиментальних французьких романах, де завжди діяв шляхетний герой, здатний на глибоке почуття й находящий свою любов і щастя з відданою, чистою, прекрасною дівчиною після багатьох лих і страждань. Вона з усією силою своєї щирої «росіянці душі» не тільки полюбила Онєгіна, але й повірила в те, що він і є її герой, що їх, як у цих романах, чекає щасливий фінал – сімейний союз. Вона зважилася на дуже сміливий крок – першої в листі зізнатися у своїй любові. І от він з’явився. Як же скажено забилося серце дівчини, вона хоче вірити в можливість щастя й боїться почути інший «вирок». «Тетяна миттю обежала» весь сад «і, задихаючись, на лаву впала».

Тут і застає її Онєгін. Але як він відніс до всієї цієї історії? Ми знаємо, «одержавши посланье Тани, / Онєгін жваво торкнуть був». Але ще раніше ми довідаємося, що «убив він вісім років» на світські романи, спочатку бурхливі й жагучі, а потім стали лише нудним обов’язком, способом зайняти «тужну лінь», так що тепер не тільки «у красунь він вуж не закохувався», але й зовсім «втратив життя кращий колір», втратив «чутливість серця».

И все – таки… Щирий порив Тетяни не залишився без відповіді, та й сама дівчина давно вже звернула на себе його увага своєю неординарністю, глибиною натури. І от «у сладостный, безгрішний сон / Душою поринув він. / Бути може, чувствий запал стародавній / Їм на мінуту опанував». Так, «запал», але лише «на мінуту», до того ж «бути може». Як все це не схоже на стан Тетяни перед вирішальним поясненням! Далі Онєгін виступає у звичній для нього ролі: він, навчений життєвим досвідом, що цілком розбирається в «науці страсті ніжної», розсудив, що не личить йому обманювати «довірливість душі безневинної». Це неблагородно, та й наслідки можуть бути не занадто приємні для нього – це все – таки село, де прийняті трохи інші норми поводження, чим у столиці. Так цілком раціонально він і підходить до тій розмові, що має бути. Недарма потім Тетяна, уже теж навчена досвідом світського життя, з жахом згадує це пояснення в саду:

И нині – боже! Холоне кров,

Як тільки згадаю погляд холодний

И цю проповідь…

Тетяна знайшла тут дуже вірне визначення монологу Онєгіна в саду – це холодна «проповідь», урок, що столичний франт вирішив дати бідній провінціалці, а заодно й небагато покрасоваться. Навіщо ж інакше було йому говорити про те, як йому мила щирість Тетяни, як вона «у волненье привела / Давно, що умолкнули почуття,»? Потім він додає, що бачить у ній свій «колишній ідеал» і тільки її міг би обрати собі в чоловіки – правда, звучить це лише в сослагательном нахиленні. А під кінець своєї моралі він ще й мало – мало обнадіяв нещасну Тетяну:

Я вас люблю любов’ю брата

И, може бути, ще нежней.

Так, звички «підступного звабника», підкорювача жіночих серць так швидко не йдуть. Але є в цьому монолозі й щось зовсім інше: недарма сам герой називає його «сповіддю». Дійсно, незважаючи на деяке позування, Онєгін говорить про свій справжній внутрішній стан, про свої погляди на життя, навіть висловлює досить критичну самооцінку:

Але я не створений для блаженства;

Йому далека душа моя;

Даремні ваші досконалості:

Їх зовсім не гідний я

Чому ж все – таки він «не створений для блаженства» сімейного життя? Тепер самий час згадати про те, що цей герой, як уже говорилося, прямо пов’язаний з романтизмом, точніше, з його особливим проявом – «байронізмом». Для такої особистості воля вище всього, вона не може бути обмежена нічим, у тому числі й сімейних узах:

Коли б життя домашнім колом

Я обмежити захотів…

Саме «обмежити», а зовсім не знайти рідну душу в коханій людині, як думає Тетяна. От вона, різниця двох життєвих систем, сформованих у різних культурно – етичних традиціях. Видимо, Тетяні буде важко зрозуміти цю позицію «сучасного героя», про яке так точно сказав Пушкін:

Всі забобони истребя,

Ми почитаємо всіх нулями,

А одиницями – себе

Ми все дивимося в Наполеоны…

Але саме такий Онєгін, що анітрошки не обертає уваги на почуття бідної дівчини, що, «крізь сліз не бачачи нічого, / ледь дихаючи», мовчачи слухає нещадний урок свого несподіваного вчителя. Йому самому здається, що ця «наука» допоможе Тетяні в подальшому житті:

Полюбите ви знову: але…

Учитеся панувати собою;

Не всякий вас, як я, зрозуміє,

До лиха недосвідченість веде

По суті, Онєгін прав: адже Тетяні міг зустріти й зовсім безсовісна людина. Та й Пушкін так коментує цю сцену:

Ви погодитеся, мій читач,

Що дуже мило надійшов

Із сумною Таней наш приятель;

Не в перший раз він отут виявив

Душі пряма шляхетність…

Що ж? Нам залишається тільки погодитися з автором? Але сам він далі дасть читачеві можливість побачити прояв жорстокості й егоїзму Онєгіна у всій їхній непривабливості – я маю на увазі сцену іменин і історію дуелі з Ленским. А хіба в поясненні з Тетяною в саду немає цієї жорстокості й навіть безсердечності? З яким захватом розписує він перед наївною дівчиною «жахи» сімейного життя! Де ж його чуйність і делікатність, які він цілком може виявити – коли хоче. Адже, говорячи з палким романтиком – мрійником Ленским, «він охолоджувальне слово / У вустах намагався удержати», хоч у душі й посміювався над ним. Але ні, з Тетяною він суворий, він «звик до ролі», і вона йому подобається, а про те, що при цьому може почувати Тетяна, Онєгін якось забувся

Повинні були відбутися страшні події, щоб у поданнях героя щось похитнулося. Смерть Ленского – от ціна його перетворення, ціна, може бути, занадто висока. «Закривавлена тінь» друга будить у ньому застиглі почуття, совість жене його із цих місць. Потрібно було пережити все це, «проездиться по Росії», щоб усвідомити, що воля може стати «осоружної», щоб відродитися для любові. Тільки тоді йому стане небагато зрозуміліше Тетяна з її «русскою душою», з її бездоганним моральним почуттям. І все – таки й тоді між ними залишиться величезна різниця: Онєгіну, упоєному своєї знову знайденою здатністю любити й страждати, незрозуміло, що любов і егоїзм несумісні, що не можна жертвувати почуттями інших людей. Як і тоді, у саду, в останній сцені роману знову преподаний урок – тільки тепер дає його Тетяна Онєгіну, і це урок любові й вірності, жалю й жертовності. Чи зможе засвоїти його Онєгін, як колись Тетяна смиренно прийняла його «уроки»? Автор нічого нам про це не говорить – фінал роману відкритий

А питання звернене до всіх читачів – і до нас теж. Які «уроки» ми одержали? Напевно, самий головний з них – це вміння бути чуйним до іншої людини, навіть зовсім не схожому на тебе, уміння віддано й щиро любити, прагнути розуміти іншого, співчувати йому – і ледве менше любити самого себе. А ще ця сцена в саду вчить нас любити й розуміти прекрасне, тому що, як би ми її не витлумачували, вона створена рукою дивного майстра, що назавжди запечатлели цей темний сад у вечірній тиші, лаву в густих заростях старих дерев і дівчину, що сидить на ній і смиренно слухає словам свого улюбленого