«Егоїзм умерщвляет великодушність…» (По романі Лермонтова «Герой нашого часу») – Лермонтов Михайло

«Самолюбство – це сіль життя», – затверджує Гончарів у своєму романі «Обломів». Дійсно, це почуття, що дуже часто плутають із себелюбністю, багато значить для людини, для його долі. Найчастіше, для того, щоб змінити своє життя, нам необхідні якісь сильні емоції, вибух почуттів, ураган

Але адже й для повсякденного життя, для того, щоб не втратитися в її безпросвітній сірості, у лабіринтах її одноманітності, люди мають потребу в постійному русі, у змаганні. І саме самолюбство підштовхує нас, змушує постійно мінятися, непомітно, але досить відчутно в порівнянні з минулим. Самолюбство не дозволяє людині перетворитися в безвладну істоту, якій ні до чого немає справи. Самолюбство, безумовно, допомагає людині в досягненні мети, всамосовершенствовании.

Але, на жаль, часто трапляється так, що людина, якими б шляхетними не були його наміру, із самолюбства забуває про ближні. І тоді таке важливе й часом необхідне почуття витрачатися лише на дрібні вульгарності життя, на нічого не вартої дурості, так чи мало ще способів розсипати сіль. Але й не це найстрашніше. Набагато гірше, коли до всього іншого додається егоїзм. Саме це низьке, огидне почуття є наслідком себелюбності, розтраченого самолюбства

«Якщо ти її не любиш, то навіщо ж її переслідувати, тривожити, хвилювати її уява?.. ПРО, я тебе добре знаю!» – говорить князівна Віра Печорину в повісті М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Вона дійсно прекрасно знала цю людину, до крайності егоїстичного, самозакоханого й себелюбного. І вона знову доводить це у своєму прощальному листі: «Ти любив мене як власність, як джерело радостей, тривог і сумів, що перемінялися взаємно, без яких життя нудне й одноманітно».

Печорин не може любити, це людина, всі дії якого спрямовані лише на задоволення власних потреб. Ніхто не посперечається з тим, що він особистість незвичайна й сильна. Але чи потрібна ця сила, коли вона лише для себе й ні кому дарувати її він не бажає?

«У твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде й таємниче; у твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно хотіти бути улюбленим; ні в кому зло не буває так істинно привабливо», – продовжує викривати свій коханого князівна. Так, слова ці з її вуст рівносильні визнанню в любові, але від цього не втрачають вони своєї правдивості. Людина, у кому стільки протиріч, ненависті до навколишньої, не може бути великодушним, хоча б тому що в нього немає часу думати про кого, крім себе. Такі люди й любити – те не вміють, тому що, любов – це, насамперед, самопожертва, що можливо лише при великодушності

Життя його зосереджене на собі самому, на аналізі власних учинків і самовдосконаленні. Нерідко Печорин спостерігає й за іншими людьми. Але роблячи висновки зі своїх «досвідів», ця людина лише щораз переконує себе, що мало на землі людей гідних. Він не утруждает себе питаннями моральності. Навіщо? Адже все можна підкорити все розуму й докладному аналізу

«Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно… якщо можете… Прощайте…» – пише доктор Вернер в останній своїй записці Печорину після вбивства Грушницкого. А «героя» анітрошки не турбує той факт, що він позбавив людину життя. Принаймні, на сторінках щоденника це не знаходить відбиття. Егоїзм його простирається настільки, що, боячись, потурбувати свою совість, він цілком спокійно закриває очі на свій гріх. Без сумнівів гріх, нехай навіть це й була дуель

Описуючи зустріч Печорина й Максима Максимыча, Лермонтов не тільки показує нам сутність його «героя», але також і те, на що егоїзм цей здатний: «Він хотів кинутися на шию Печорину, але той досить холодно, хоча із привітною посмішкою, простягнув йому руку. Штабс – капітан на мінуту остовпів, але потім жадібно схопив його руку обома руками: він ще не міг говорити».

«Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимыч зробився впертим, сварливим штабс – капітаном! І отчого? Тому, що Печорин у неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию… Поневоле серце зачерствіє й душу закриється».

Але ж при зустрічі зі старим другом необхідно була не стільки великодушність, скільки людська любов і розуміння, тепло душі. Ні, Печорин не здатний на такі почуття. Його егоїзм убив у ньому все це

«Герой нашого часу» – це повість про вкрай егоїстичну людину, не здатному на щось людське. Печорин вивчає людей, немов піддослідних тварин. І сміється над їхніми слабостями, не розуміючи, що вони – те і є їх головна зброя

«Я давно вуж живу не серцем, а головою, Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі – пише Печорин у своєму щоденника. І можливо, у цьому й полягає причина його твердості й невміння любити й співчувати людям. Людина, що не випробовує елементарного співчуття до самого себе, не може бути великодушним до інших, тому що себе анітрошки не жалує

«А право, жаль, що він погано скінчить… та й не можна інакше!..» пророчествует Максим Максимыч. Дійсно, егоїзм Печорина не залишає йому надії ні на розуміння інших людей, ні на полегкість долі до його гріхів. Він іншим не прощав великодушно, йому також не простять