Мій Маяковський – Маяковський Владимир

Я люблю читати Маяковського просто так. Забути про все, що оточує мене, залишитися наодинці з поетом, з його душею, що він вклав у свої рядки, наповнивши їхньою дивною силою. У такі мінути я почуваю себе біля чогось величезного, неохватимого одним поглядом і однією думкою. Напевно, це талант Маяковського, талант поета, талант людини

Неповторний мир його віршів відкрився мені не відразу. Спочатку його рядка були для мене «глухою» сходами, темної, що не дає добиратися до змісту. Лише іноді з’являвся разючої сили промінь світла. Кілька рядків спалахом пробивалися у свідомість, і я дивувався, як поет міг сказати зовсім простими словами так, що я одночасно побачив, відчув все те, що він описував. От рядка: «Прийду в чотири, – сказала Марія. Вісім. Дев’ять. Десять». Отут усе: томливе очікування, біль і гіркота несправджені й ще багато чого іншого, що можна за одну секунду відчути, а виразити, здавалося б, неможливо. Мене тягне до віршів Маяковського з якоюсь підсвідомою силою, і поступово він стає для мене всі ближче й ближче.

Мене захоплюють його ранні вірші. У них немає нічого вигадливого, усе до крайності просто й лаконічно. Але поет бачить навколишній світ не так, як всі, а набагато глибше й складніше. У вірші «Порт» Маяковський повно й многопланово малює картину гучного метушливого порту: «У вухах оглухлих пароплавів горіли серги якорів». Який дивний образ знаходить поет, порівнюючи висячі на бортах кораблів якорі із сергами, та й самі кораблі представляються одушевленими, чужоземцями, що оглухнули від власного лементу й гудків

А от Маяковський описує настання вечора: «Багряний і білий відкинутий і зім’ятий, у зелений кидали жменями дукати, а чорним долоням вікон, що збіглися, роздали палаючі жовті карти». Звичайно, все це можна описати по – іншому: стемніло багряне небо, у зелені дерев запалилися ліхтарі, засвітилися темні вікна будинків. Але після такого опису поета його рядки стають незабутніми. У Маяковського ще багато віршів, які я не можу читати без замилування, які допомагають по – новому глянути на мир, що щохвилини оточує мене

Коли я читаю вірші Маяковського, переді мною встає й сам поет, що вивернув навиворіт свою душу так, що «залишилися одні суцільні губи», і віддав її людям. Люди ж найчастіше не розуміння, не цінували цього безцінного дарунка, насміхалися над ним. Здавалося, що ця людина, такою величезною й сильний, надійно захищений бронею від всіх жартів, нерозуміння й зарозумілості. Багато хто й не підозрювали, наскільки ранимо був Маяковський

Воістину лицарським є відношення Маяковського до жінки. Рядка його лірики можна читати й перечитувати, і однаково – щораз відкривається щось нове. Вірші Маяковського про любов мені дуже близькі, але що про їх можна сказати? Ці рядки можна тільки повторювати нескінченне число паз, вони говорять самі за себе. Саме тому Маяковський мені так доріг, що за кожною його поетичним рядком завжди коштує Людина

Цій людині часто буває важко, вона страждає, мучається: «Як говориться, інцидент вичерпаний, любовний човен розбився об побут. З тобою ми в розрахунку, і ні до чого перелік взаємних болів, лих і образ». А до цього минулого разючі по глибині почуттів вірша «Лиличка! Замість листа», «До всьому», «Лист товаришеві Кострову з Парижа про сутність любові», поеми «Хмара в штанях», « Флейта – Хребет», «Люблю», «Про це». Маяковський пише в основному про трагічну, безмовну любов. Вона повною мірою володіє даром «любові нерозділеної», але що творить і натхненної: «Якщо я чого написав, якщо чого сказав – тому провиною ока – небеса, улюбленої моєї ока».

Маяковський віддав поезії всього себе. Порвав своє серце, щоб його краще зрозуміли, щоб більше замислювалися над тим, про що він говорить. Добрим і страждаючої – таким я бачу Маяковського