Духовна краса російської людини в повісті Миколи Лєскова «Зачарований мандрівник» – Лєсков Микола

Лєскова протягом усього творчості цікавила тема народу. Він неодноразово намагався розкрити характер, душу російської людини. У центрі його добутків завжди коштують неповторні особистості, що символізують весь народ

У повісті «Зачарований мандрівник» Лєсков розкриває нам щиру красу російської людини. Ця людина – Іван Север’янович Флягин.

Ми зіштовхуємося з ним під час подорожі автора по Ладожскому озеру й бачимо в ньому «типового, простодушного, доброго російського богатиря». Він величезного росту, з відкритою особою й густими волоссями. «Йому б не в рясі ходити, а сидіти б йому на «чубарому» так їздити в постолах по лісі». Хоча перед нами лише зовнішність, нам представляється вся широта душі цієї людини. Ми заздалегідь готові вислухати цю людину, повірити йому й виправдати

Якщо зовнішню красу можна усвідомити, як тільки глянувши на людину, те внутрішня краса розкривається й справами, і поводженням, і способом життя, і всім життям вцелом.

Іван Флягин часто робить такі вчинки, які важко виправдати, але відбувається це ненавмисно. У цьому проявляється широка богатирська душа російської людини, що може зопалу й засікти на смерть, але готовий віддати голодному останнє, пожертвувати собою заради іншого людини

Іван Север’янович демонструє це своє молодецтво, коли січеться з татарином. Ми бачимо це по тому, як він утихомирює коня. «Зубами страшно на неї заскриплю, так у неї в іншої навіть інду мозок із чола в ніздрях разом із кров’ю здасться – вона й утихомирює». Та й поважав Іван Флягин у людині дуже сильна молодецтво, тому «по голому тілу мав тім’яний пасок від святого хороброго князя Всеволода Гаврилыча з Новгорода».

Але не тільки богатирські подвиги робить Іван Северьяныч. Він рятує людей від неминучої загибелі. Робить він це не заради якоїсь особистої вигоди, винагороди, навіть не з почуття боргу. Коли він бачить людину в смертельній небезпеці, він просто кидається йому на допомогу. Ще зовсім хлопчиком він їде із графом і графинею у Воронеж. По шляху візок ледве не зривається в прірву. Іван зупиняє коней, рятує своїх хазяїв, а сам ледве не гине, зриваючись собрыва.

Після загибелі Груші він бреде невідомо куди, зустрічає старого з бабою. І йде замість їхнього сина на п’ятнадцять років воювати на Кавказ. За зовнішньою брутальністю й жорстокістю схована в Івані Север’яновичі величезна доброта, властива російському народу. Ми довідаємося цю рису в ньому, коли він стає нянькою. Він по – справжньому прив’язався до дівчинки, за якої доглядав. В обігу з нею він турботливий, ніжний. Коли він зіштовхується з матір’ю дівчинки, у ньому борються два почуття: бажання віддати дитини матері й почуття боргу. Він віддає дівчинку матюкай

Не далекий Іван Север’янович і красі. Скоріше, він не стільки розуміє її, скільки почуває. Він дуже прив’язаний до коней, як яскраво й жваво він їх описує: «Кобилиця була, точно, чудова, ростом не великонька, у подовье арабикой, але стрімка, голівка маленька, вічко повний, яблучком, вушка сторожкі: бочка сама дзвінка, повітряні, спинка як стріла, а ніжки легені, нагострені, самі уносистые».

Пізніше пізнає він і красу жінки. Ця краса його зачаровує. Так заради Груші віддає він всі гроші. Але не тільки тому так важлива його зустріч із Грушею. Тут ми бачимо, що Іван Северьяныч, як ніхто іншої, може розуміти, любити й співчувати. Між ними виникає щире споріднення душ, характерне для російського народу. Іван Север’янович готовий піти на злочин, щоб урятувати її душу. Він допомагає Груші зробити самогубство (зіштовхує її з обриву в ріку), тому що розуміє, що подальше її життя перетвориться в пекло. Відповідальність за цей злочин Флягин бере на себе. Він готовий відповісти за свій учинок і надолужити його.

Але, напевно, тільки любов до Батьківщини, до Бога, християнську смиренність рятують Флягина від загибелі протягом дев’яти років життя в татар. Він за все це час так і не зміг звикнути до степів. Він говорить: « Немає – З, додому хочеться… Туга робилася». Набагато пізніше, коли він уже пішов у чернецтво, його на кару надовго посадили в льох. Але він навіть не порівнює це зі степом: «Ну немає – з: як можна порівнювати? Тут і церковний дзенькіт чутно, і товариші відвідували».

Сильна в Івані Флягине православна віра. У полоні його мучить смертельна туга за Батьківщиною, по всьому, від чого він був відлучений. Серед ночі він «виповзав потихеньку за ставку… і починав молитися… так молишся, що навіть сніг інду під коліньми протане й де сльози падали – ранком травичку побачиш». Коли Іван Северьяныч біжить із полону, він хрестить татар. У монастирі він бореться з його дияволом, що спокушає, і, нарешті, перемагає його. Іван Север’янович Флягин персоніфікує собою ідею російського характеру. Він перебуває в постійних скитаниях, пошуках себе. Це російська натура, що вимагає розвитку, що прагне до духовної досконалості

Наприкінці повести ми розуміємо, що, придя в монастир, Іван Северьяныч не заспокоюється. Він передбачає війну й збирається туди йти. Він говорить: «Мені за народ дуже померти хочеться». Це символізує головну властивість російської людини – готовність постраждати за інші, умерти за Батьківщину. Описуючи життя Івана Флягина, Лєсков змушує його скитаться, зустрічатися з різними людьми й цілими народами. Лісочків затверджує, що така краса душі властива тільки російській людині й тільки російській людині може виявити її так повно й широко.