Твір – Відгук про повість Бориса Васильєва “А зорі тут тихі…” – Васильєв Борис

“А зорі тут тихі…” чи Найдеться в Росії хто – небудь, кому нічого не скажуть дані слова? Очевидно, це людина, що зуміла забути об гуркоті танків, що розірвав тишу, ревінні військових літаків, стогонах умираючих. Дані слова – тривале оповідання про минулу війну; війні, що сломали життю мільйонів простих людей. Ці слова розповідають нам про людей, самовіддано й беззавітно захищали улюблену батьківщину й без жалю життя, що віддали за неї свої. Створена на основі справжніх подій, складена простим вояком, повість Васильєва перетворилася в “книгу пам’яті” для всього російського народу. “Написати про це я вважав своїм цивільним, моральним боргом перед усіма, хто не повернувся з війни, перед моїми товаришами й друзями…” – так заявляє сам автор. Чимало людей випробувало й відчуло на собі те ж, що й він. Властиво тому, люди пам’ятають і люблять книги Бориса Васильєва, дивляться із задоволенням і не один раз кінофільми, зняті по сценаріях його добутків. Історія, що відбулася з п’ятьома дівчинами – солдатами і їхнім старшиною, так близька людям ще й завдяки тому, що всі ми не забуваємо про ту ціну, що заплатила наша країна за велику перемогу

Я довго не могла перестати плакати після того, як прочитала книгу Бориса Васильєва. Не знаю, кого я жалувала більше – молоденьких дівчисьок або колишнього Васкова. Женячи Комелькова, Рита Осянина, Ліза Бричкина, Галя Четвертак, Соня Гурвич – всі вони загинули за Батьківщину, а виходить, за те, що любили. У кожної з них була своя доля, у когось щаслива, у когось ні, але війна зламала їхнього життя, змусила взяти в руки зброя, піти проти своєї природи. А вони мстили їй, бездушній, кривавій війні; мстили, як уміли або, вірніше, як вона сама їх навчила. У красуні Жені вороги відняли родину, її підтримку й опору. Рита втратила коханого чоловіка, але всепоглинаюча ненависть до німців витиснула з її серця навіть тугу, залишивши в ньому тільки любов до сина, заради якого вона й жила. Ліза Бричкина – дівчина, що все життя провела чекаючи щастя, до кінця вірило, що знайде його. Війна перешкодила її планам, і замість щастя Лізу чекала смерть. Життя Галі Четвертак – одна суцільна мрія, і про війну вона теж мріяла, але “здійснена мрія завжди позбавлена романтики. Реальний мир виявився сувор і жорстоким і вимагав не героїчного пориву, а неухильного виконання військових уставів. Святкова новизна улетучилась швидко, а будні були зовсім несхожі на Галины подання про фронт”. Соня, що воліла танцям читання, компаніям самітність, на війну потрапила випадково й умерла теж випадково.

Федот Васков, колишній солдат і просто хоробрий чоловік, залишився один з почуттям провини за смерть молодих жінок. Він, як ніхто іншої, розумів, що місце дівчини не на поле бою з автоматом, а будинку з дітьми. Тому так боліло в нього серце, так хотів він помститися німцям і всьому світлу за смерть цих дівчисьок. Коштували їхні життя “десятка фрицев”? Звичайно, ні, ніщо у світі не коштувало. Але у війни свої закони й свої цінності

Усе далі йдуть у минуле події Великої Вітчизняної війни, але вони не стають історією. Книги про війну не сприймаються як історичні добутки. Чому? Військова проза сімдесятих – вісімдесятих років загострила істотні для життя сучасної людини проблеми: морального вибору, історичної пам’яті. У цих книгах відбуваються твердження тих моральних норм, без яких немає й “мирного життя”. “Від уміння жити гідно дуже багато чого залежить у наш тривожний час”, – уважає Б. Васильєв, один із кращих авторів лейтенантської прози. Всі, про що писав автор, – не понаслышке. Васильєв добровільно пішов на фронт після закінчення школи. Був лейтенантом. Письменник бачив, як на війні не просто гинуть солдати. На війні вбивають не людей взагалі, а людини. Живого, теплого, думаючого. І цілком конкретного: зі своїм прізвищем, ім’ям, любов’ю й радістю. Всі свої почуття, думки Васильєв передав у повісті. Автор хоче, щоб люди іншими очами подивилися на мир. У роки Великої Вітчизняної війни ми втратили кілька мільйонів чоловік. До цього додамо любов, що недолюбила; мрії, які недомріяли; пісні, які не доспівали; дітей, які не народилися

Із всіх добутків про Велику Вітчизняну війну ця повість зробила на мене найбільше враження. Вона допомогла переосмислити роль жінки й взагалі будь – якої людини на війні. Героїв штовхали на фронт різні почуття, але одне в них була загальне – величезна любов і повага до Батьківщини. Сподіваюся, що той жах, що пережили люди, що пройшли війну, ніколи не прийде випробувати їхнім дітям. Хочеться вірити, що й у наш час є щирі патріоти, готові віддати життя за клаптик своєї Росії. Сорокові роки – фатальні в нашій історії. Росія була не підготовлена до війни. Підготовлених чоловіків було мало, і в бій ішли жінки й діти. Уряд не забезпечував матеріально людей. Люди без даху, без родини, голодні. Це страшна картина

Мені довівся по душі кінець повести – він не зовсім трагічний. Письменник дає нам зрозуміти, що добро незмінно здобуває перемогу над злом, що залишилася ще надія на рятування. Дівчини загинули, однак уцелел старшина Васков, що ростить і виховує сина Риты. Саме вони й повідають цю драматичну історію майбутньому поколінню. І імена цим сміливим і мужнім, сильних духом дівчин навічно збережуться в пам’яті народу як імена героїв Великої Вітчизняної війни