Остання глава роману «Батьки й діти» Івана Тургенєва – Тургенєв Іван
Чому И. С. Тургенєв не завершив роман смертю Базарова, цієї найбільш сильної в художнім відношенні сценою? Адже про головного героя сказано, здавалося б, всі, для чого потрібно було письменникові створювати своєрідний епілог – 28 – ю главу?
По – перше, уважно придивимося до її композиції. Главу обрамляють два пейзажі. Відкриває чудовий, чисто росіянин, зимовий: «Стояла біла зима з жестокою тишею…». Звучить як музика, як би передвіщаючи мелодійність і ритмічний лад віршів у прозі. Другий пейзаж, що завершує главу й роман у цілому, наскрізь пронизаний ліризмом і елегійним сумом про скороминучий час, думкою про всепримирну вічність, про безсмертну силу любові й про «життя нескінченної».
Отже, третина тексту епілогу займають картини природи, які, як звичайно в Тургенєва, гармоніюють із почуттями й переживаннями героїв або оттеняют їх. Природа як би стає головною діючою особою в тій морально – психологічній колізії, до якої приходять герої в епілозі. Через весь роман, те затихаючи, те наростаючи, як би сперечаючись між собою, звучать два мотиви – іронічний і ліричний. На заключних сторінках роману ліричні мотиви наростають і досягають кульмінації
Перед тим як намалювати невеликий сільський цвинтар і самотню могилу Базарова, Тургенєв, те підсилюючи, те послабляючи іронію, розповідає про подальшу долю героїв: Одинцовій, що доживе зі своїм чоловіком, «мабуть, до щастя… мабуть, до любові»; у тім же ключі повідомляється й про князівну Х…ой, забутої «у самий день її смерті», і про Петра, що зовсім оклякнув «від дурості і важливості».
«Трошки смутно й, по суті, дуже добре» описані сімейна ідилія Кірсанових – батька й сина – і щасливе материнство Фенечки й Катерины Сергіївни. У розповідь про життя Павла Петровича за кордоном уриваються поряд з іронією смутні ноти, і уважний читач помітить не тільки срібну попільницю у вигляді мужицького постола, але і його трагічна самітність: «жити йому важко… тяжчай, чим він сам підозрює… Варто глянути на нього в російської церкви, коли, тулячись у сторонці до стіни, він замислюється й довго не ворушиться, гірко стисши губи, потім раптом отямиться й почне майже непомітно хреститися…»
М’який гумор, з яким оповідає Тургенєв про своїх героїв, переміняється різкою іронією й навіть сарказмом, коли він пише про подальшу долю «послідовників Базарова» – Ситникове й Кукшиной. Тут і в авторській мові сатирично звучить слово «іронія»: «Говорять, його (Ситникова) хтось недавно побив, але він у боргу не залишився: в одній темній статейці, тиснутої в одному темному журнальце, він натякнув, що боягуз, що побив його – . Він називає це іронією…»
И раптом інтонація різко міняється. Урочисто, смутно й велично малює Тургенєв могилу Базарова. Фінал нагадує потужну, жагучу музику Бетховена. Автор немов з кимсь гаряче сперечається, жагуче й напружено міркує про заколотну людину, на могилу якого він привів читача, про його нерозважних батьків: «Невже їхньої молитви, їхні сльози марні? Невже любов, свята, віддана любов не всесильна?..»
Повтори, вигуки, питання – все це передає драматизм роздумів автора, глибину й щирість його почуттів. Так можна писати лише про дорогий і дуже близькій людині. Можна по – різному трактувати заключні рядки роману, але одне безсумнівно – Тургенєв, прощаючись зі своїми героями, ще раз чітко виразив своє до них відношення й підкреслив основну ідею роману, що, на мій погляд, найбільше точно вловив критик Н. Н. Страхів: «Як би те не було, Базарів все – таки переможений; переможений не особами й не випадками життя, але самою идеею цього життя. Така ідеальна перемога над ним можлива була тільки за умови, щоб йому була віддана всіляка справедливість… Інакше в самій перемозі не були б сили й значення».
