Володимир Сосюра — велиний співець кохання

Кохання оно вічне і всюдисуще, воно всемогутнє, бо є основою життя, воно – вогонь радощів і сподівань. Це пбчуття приходить до нас незалежно від нашої волі і бажання, окрилює закохану людину, бо є величним, благородним і пічним. Тема кохання в усіх народів – від прадавніх часів і до наших днів – завжди актуальна для мистецтва, бо людина не може не любити. Володимир Миколайович Сосюра – один із найніжніших, найщиріших співців кохання. Його інтимна лірика жагучо-пристрасна. Здається, кожен знає ці натхненні слова його поезії: Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…

Поет створює хвилюючу гаму людських почуттів, народжених коханням. У моїй уяві це почуття асоціюється з кришталевим джерелом, що освіжає і бентежить, з безхмарним високим весняним небом, білими лебедями, які уособлюють вірність кохання, з ніжною музикою. Згадуються рядки з поезії «Коли потяг у даль загуркоче…»:

Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать.

Скільки почуттів, ліричний герой окрилений, сповнений життєдайним теп-, лом, яке дарує йому кохана. В. Сосюра відтворює трагізм душевного стану парубка: пережиту радість першого кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нездійсненною любов’ю – усе це знаходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Чи кожне серце, на думку автора, може кохати? Ні! По-справжньому кохає тільки та людина, яка зливається з рідною землею, рідним краєм, рідною домівкою:

Любов – це сад, а в ньому щастя рожі і радісні метелики на них…

Іноді здається, що є такі явища в житті, смисл яких не можна передати словами. Та талановитий і неповторний В. Сосюра знаходить в рідній мові слова, щоб возвеличити, піднести на недосяжний щабель святе слово «кохання»:

Мов книга ти, моє кохання, але на книзі цій печаль, я до останнього зітхання її не можу прочитать.

Так, В. Сосюра не тільки читає книгу – він творить її. Невимушено поет говорить про особисте щастя, яке він не відокремлює від плину людського життя. Упродовж літературної діяльності письменник вписував все нові вірші до книги «Марія». Ці вірші народжувалися з мрії і переростали у символ любові, адресованої одній людині – дружині поета. Свою синьооку Марію талановитий лірик оспівав, як Петрарка – Лауру, як Данте – Беатріче:

Серцем я пишу листи росам і туманам, де ходила, люба, ти над Дінцем коханим.

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів, стан закоханості підкреслюється гармонією з природою:

Ø Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, –

Напише В. Сосюра у поезії «Васильки». З особливим теплом малює поет окремими штрихами образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі – дзеркало душі. Вони – наскрізний образ його інтимної поезії.

Ø Володимир Сосюра… Український Єсенін… Співець дружби і кохання.

Це про нього говорять, що він у своєму житті захоплювався і страждав, розчаровувався і втілювався, любив і співав. Чарівні образи переповнювали його щомиті, рвали душу, розлітаючись кольоровим світлом радості й печалі. Його поезія природна, як роса погожого світанку, як запах бузку в травні. Як поет-патріот В. Сосюра навіть в інтимній ліриці залишається вірним своїй найпершій любові – любові до батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни… Так скаже поет у поезії «Білі акації будуть цвісти».

Отже, інтимна лірика В. Сосюри, українського солов’я – це бездонна криниця красивих, щирих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Вони, безумовно, підносять людину на найвищий щабель духовності.