«Вийміть Буніна з російської літератури, і вона потьмяніє, втратиться живого райдужного блиску» – Бунін Іван

Нас завжди буде займати таємниця творчості Івана Олексійовича Буніна. Чому неможливо представити нашу літературу без його ім’я? Чому його думки, переживши багато капризів мод і смаків, звучать і хвилюють так, начебто сказані сьогодні? Чому знову й знову ми міркуємо над рядками його створінь? Важко в одному творі розповісти широко й повно все те, що нас займає в різноманітній творчості великого російського письменника. Але все – таки потрібно помітити, що, осягаючи його, ми разом з автором міркуємо про ідеали добра, вірності, краси, замислюємося про зміст життя

Основна побудова лірики Буніна – елегійність, споглядальність, смуток як звичний щиросердечний стан. І нехай, по Буніну, це почуття сумуй не що інше, як бажання радості, природне, здорове почуття, але в нього будь – яка, сама радісна картина миру незмінно викликає такий стан душі

Я не знаю ні в кого з російських поетів такого невідступного почуття віку «ліричного героя», – він як би не зводить очей з піскових годин свого життя, стежачи за необратимо, що тікає струмком, часу. Все найцінніше, сладчайшее в житті він бачить тільки тоді, коли воно стає спогадом минулі:

И тебе так ніжно я любив,

Як мене колись ти любила…

Всі як було. Тільки життя пройшло…

Правда, поезії Буніна найвищою мірою властив прагнення знайти у світі «сполучення прекрасн і вічного», знайти бажану непреходящесть, зміцнитися хоча б у почутті всесвітнього й, так сказати, всетимчасової єдності життя, злитися із цією єдністю, розчинитися в круговороті природи, у зміні нескінченної низки століть:

Пройде моя весна, і цей день пройде,

Але весело бродити й знати, що все проходить,

Меж тим як щастя жити вовеки не вмре…

Смерть і любов – незмінні мотиви бунинской поезії. Любов – причому любов земна, тілесна, людська – може бути, єдине відшкодування всіх недостач, всієї неповноти, обманливості й гіркоті життя. Але любов найчастіше безпосередньо замикається зі смертю й навіть як би одухотворена її близькістю у своїй стислості й приреченості

До неминущих цінностей відносить Бунін і принадність природи. Особливими чарами володіють його опису пір року з усіма невловимими відтінками світла на стиках дня й ночі, на ранкових і вечірніх загравах, у саду, на сільській вулиці й вполе.

Бунін – не просто майстри надзвичайно точних і тонких запечатлений природи. Він великий знавець «механізму» людської пам’яті

По частині фарб, звуків, заходів, усього того – виражаючись словами Буніна – «почуттєвого, речовинного, із чого створений мир», що передує й сучасна йому Література не стосувалася таких, як у нього, найтонших і разительнейших подробиць, деталей, відтінків:

Весна, весна! І всі їй радо:

Як у забутті якому коштуєш

И чуєш свіжий захід саду

И теплий захід поталих дахів

Найбільш життєстійка частина віршованих поезій Буніна – це лірика рідних місць, мотиви сільського й садибного життя, тонкий живопис природи:

Під застрехи вітер твердий дме,

Сипле снігом…

Тільки він один

Про тебе, рідний край тужить

Посередині порожніх твоїх рівнин!

Філософська лірика проникає в пейзажну й перетворює її. Неодмінна приналежність бунинских пейзажів – цвинтар, цвинтарі, могили, що нагадують про зникнення древнього роду й неминучості власної смерті. Поет прагне заглянути за межі людської очевидності, переступити рису, що сторожить «невидющий погляд» смерті. Її караюча десниця не щадить нікого, її загадка невідступно мучить уяву Буніна:

… Зачесали, нарядили, справили,

Полотном закрили блідий лик –

И пішли, до часу залишили

Твій німий двійник,

У нього ні ім’я, ні по батькові,

Ні друзів, ні будинку, ні рідні:

Тихі гробові самітності,

Фатальні дні…

У любовній ліриці поета головне – гама піднесених переживань, гарне почуття, зображуючи яке, поет зовсім розчиняє образ улюбленої, коливає його, як «коливає відбиття струмок, що біжить,». Образ жінки поетичний:

Гірко мені, коли ти, опускаючи

Темні вії, замовчиш:

Любиш ти, сама того не знаючи,

И любов соромливо таїш

Але завжди, скрізь і незмінно

Біля тебе світла душа моя…

Милий друг!

ПРО, будь благословенна

Краса й молодість твоя!

Бунін при житті не був знаменитим письменником у звичайному змісті цього поняття, але це не означає, однак, що він не мав значного кола своїх читачів і шанувальників. Він користувався повагою таких сучасників, як Блок і Брюсов, чиї эстетические погляди й творчу практику сам він начисто відкидав. Бунін, продовжуючи класичні традиції, розкриваючи незвідані можливості «традиційного» вірша, залишається співаком російської природи, «вічних», «первородних» тим, майстром інтимної й філософської лірики. Він не просто повторює досягнення «срібного століття» російської поезії, але й активно розвиває її завоювання