У чому сенс життя?

Твір по оповіданню Джека Лондона «Любов до життя». У творі Джека Лондона «Любов до життя» розповідається історія людини, що стояли на краю смерті, але що сумели врятуватися завдяки завзятості й мужності, завдяки любові до життя. Людина з тих пор, як з’явився на нашій планеті, воював із природою. Починаючи з первісних часів він прагнув довести свою перевагу над нею. Про це й оповідання «Любов до життя» – про силу людини й про його перевагу над природою. Герой оповідання витримав страшні мучення на шляху до свого порятунку. Із хворою ногою, із працею пересуваючись, вона все-таки йшов до своєї мети. Він повинен був дійти до схованки із припасами. Спочатку, залишившись один, він, звичайно, злякався.

Адже, я думаю, що дуже страшно залишитися одному в безкрайній північній пустелі, так ще не маючи їжі, з вивихнутою ногою. Мені здається, що далеко не кожній людині під силу буде вижити в таких умовах. Можна просто збожеволіти від страху, можна здатися й покінчити життя самогубством. Адже розраховувати на те, що тебе врятують, не можнО. Можна покладатися тільки на свої сили. І герой оповідання так і надійшов. Він переборов свій страх і пішов, незважаючи ні на що, до свого порятунку. Ішов він довго, ледве пересуваючись. Поступово всієї його думки зосередилися тільки на їжі. Він уже не думав про те, чи правильно він іде й куди він іде. Для нього головним стало просто йти, тому що він знав: зупинишся – і вмреш. Кожний новий крок давався йому з величезною працею. Він харчувався коріннями й болотними ягодами.

Довкола нього була величезна кількість звірів і птахів, які допомогли б йому врятуватися від голоду, але в нього не було патронів. Все зайве із себе він зняв. У нього залишилися тільки рушниця, ніж, казанок, сірники. І ще золото в мішечку. Те, заради чого він сюди прийшов і заради чого готовий був терпіти будь-які борошнО. Золото важило стільки ж, скільки й все спорядження, але кинути його в нього не було сил. От яку владу над людиною має воно: людина готова ризикувати навіть власним життям. Один раз йому вдалося піймати в калюжі кілька піскарів. Він так довго голодував, що навіть є сил у нього не було. Він просто змусив себе з’їсти їх.

Але піскарі були завбільшки з мізинець і не могли вгамувати голод. Людина зовсім ослабнув. Нарешті, він вирішив розстатися з половиною свого золота: одну половину сховав у примітному місці, а іншу взяв із собою. Залишити все золото в нього не вистачило духу. В один мрячний день він погнався за куріпкою, який підбили крило каменем. Погнався й втратив дорогу. Але це було йому вже неважливо. Навіть золото, що залишилося, він зрештою викинув: у нього більше не було сил його нести. «Часом розум його каламутився, і він продовжував брести далі несвідомо, як автомат; дивні думки й безглузді подання точили його мозок, як хробаки. Але він швидко опритомнював – борошна голоду постійно повертали його до дійсності». Людина готова був битися за життя з усією навколишньою природою й з будь-яким звіром.

Зштовхнувшись віч-на-віч із ведмедем, він знайшов у собі сили встати з ножем у руках йому назустріч. Якби він побіг, то звір наздогнав би його й загриз. А так він не став нападати на істоту, що його не боїться. Людина поступово сам перетворювався у звіра: коли ведмідь заричав на нього, він заричав у відповідь. Довкола нього іноді ходили вовки. «Але вони не підходили близько. Їх було не так багато; крім того, вони звикли полювати за оленями, які не пручалися їм, а ця дивна тварина ходила на двох ногах і, мабуть, дряпалося й кусалося». Тільки один вовк зважився напасти на нього. Точніше кажучи, навіть не напасти. Вовк цей був старий і слабкий, він умирав від якоїсь хвороби й не мав сил полювати разом зі зграєю.

І от тепер цей умираючий вовк ішов за вмираючою людиною. Він хотів дочекатися, коли той загине, щоб з’їсти його. Людина розуміла, «який буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. І тоді почалася сама жорстока боротьба, яка тільки буває в житті: хвора людина рачки й хворий вовк, що шкутильгав за ним, – обоє вони, напівмертві, тяглися через пустелю, підстерігаючи один одного». Тоді ж людина побачила більшу ріку, що впадає в море, і вартий на якорі корабель. Спочатку він подумав, що це його хвора уява, але потім переконався, що судно – не міраж.

Це додало йому сили. Він ледь уже пересувався рачки. Довгі кілька днів він повз до корабля, а коли до нього залишилося чотири милі, у нього вже не було сил. «І все-таки йому хотілося жити. Було б нерозумно вмерти після всього, що він переніс… Навіть умираючи, він не покорявся смерті». Людина прикинулася, що вмер і коли вовк напав на нього, він сам схопив його за пащу. Він задушив звіра, налігши на нього своїм тілом, прокусив зубами його шию й став пити кров. Ця «їжа» додала йому сили, і людина змогла доповзти до берега, у якого стояв корабель. Він зміг урятуватися, незважаючи ні на що. Мені здається, що оповідання Джека Лондона саме про це – про здатність людини перебороти найважчі випробування заради того, щоб жити.