Шлях Раскольникова від жалю знедоленим до ідеї «крові по совісті»

Раскольников перебував у такому положенні, при якому усі кращі сили людини повертаються проти неї самої та утягують її у безнадійну боротьбу із суспільством. Самі святі почуття і самі чисті прагнення, які звичайно підтримують, підбадьорюють і облагороджують людину, коли людина втрачає можливості доставляти їм правильне задоволення. Д. Писарєв. Роман «Злочин і покарання» був написаний Ф. М. Достоєвським в 70-і роки XIX століття. У цей час письменник міркує про моральні наслідки повсюдного зубожіння, росту злочинності і народного пияцтва, викликаного реформою 1861 року і наступним розгулом капіталістичного хижацтва, Достоєвський сприймає свою епоху не просто як хаос, ламання, нестійкість і перехідність. Він бачить у цьому катастрофу, що наближається.

І тому письменник вважає, що не випадково ця епоха породила таких людей, як Раскольников. Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. Головна думка роману розкривається як зіткнення людини, одержимої вкрай злочинною теорією, з життєвим процесом, що відкидає цю теорію. Як же йшов головний герой роману до цієї теорії? Герой Достоєвського затверджує своє право пролити кров «по совісті», тобто виходячи зі свого особистого переконання. Письменник показує, що це ще більш страшно, ніж «офіційний дозвіл кров поливати», тому що відкриває широку дорогу для повної сваволі. Раскольников хоче допомогти людям, але в той же час і довідатися, чи здатний він бути людиною, що може керувати долями людей. «Тварина я тремтяча або право маю?» Поруч із любов’ю до людей у ньому живе страшна гординя – бажання взяти на себе рішення долі всіх людей. Раскольников не здатний був примиритися з дійсністю, з її неправдою таі її несправедливостями. Позитивне відношення до світу, такому, як він є, – підлість, думає Раскольников. Він намірився поставити себе проти світу, щоб усунути несправедливий порядок або загинути разом з висадженим світом, тільки б не сидіти склавши руки. Раскольников рухається не разом зі світом, а проти світу. Він не тільки вступає в конфлікт із ним, він його рішуче не приймає. Неприйняття світу привело Раскольникова до злочину.

Раскольников ділить людей на негідників і не негідників. Його хвилюють розходження бідності і багатства, щастя й нещастя, долі й знедоленості. Він перестав боятися яких би те не було перешкод і стискувати себе якими б те не було нормами – аби тільки не примиритися з «мерзенної», з несправедливою дійсністю, аби тільки не пройти по світу «негідником». Раскольников вже давно виношував у голові свою жахливу ідею і свій жахливий задум, але все це до пори до часу залишалося похмурою фантазією, не більше того. Він вже зустрівся з Мармеладовим, вже серце його простромили крики принижених і ображених, а він ще нічого не вирішив. Але от прийшов лист від матері. Він залишився наодинці з ним, він прочитав наївну і жорстоку по правді своєї сповідь, і вона поставила його на фатальну межу: або упокоритися перед долею своїх рідних і перед законом, що царює у світі, або спробувати щось зробити для порятунку своїх близьких і тим самим повстати проти царюючої у світі закономірності. «Не хочу я вашої жертви, Дунечка, не хочу, мамаша! Не бувати тому, поки я живий, не бувати, не бувати!» Давня туга, давні думи, що терзали його, сконцентрувалися в одному пункті. Те, що місяць тому назад і навіть ще вчора було тільки «мрією», теоретичним припущенням, стало у дверях і вимагало під погрозою загибелі найближчих людей, негайного розрішення, негайної дії. Раскольников просто так нікого б не вбив, навіть у випадку самозахисту. А от за матір, за честь сестри, охороняючи дитину, за ідею готовий вбити – і вбив. Напередодні злочину Раскольникова звучить фраза, підслухана їм у трактирі: «Вбий її й візьми її гроші, – для того, щоб з їхньою допомогою присвятити потім себе на служіння всьому людству і спільній справі».

Раскольников вирішує «відразу» вчинити злочин, щоб себе перевірити і у той же час, щоб уже «почати». Він задумав вбити стару процентщицю – злу, що безсоромно грабує людей, – як би «помститися» їй за знедолених. Разом з тим, він збирався за допомогою грошей старої допомогти бідним і нещасним, зм’якшити життя матері і сестри, створити собі незалежний стан, щоб потім використати його для «щастя усього людства». Страшний сон сниться Раскольникову ще перед «справою», сон, у якому мучать маленьку, худу селянську клячонку, – символічний сон, що увібрав в себе усі його думи про зло і несправедливість у світі. Такі сни не сняться людям, що втратили всяку совість і примирилися з віковічною і загальною неправдою світового порядку. Раскольников зважився прокласти шлях у майбутнє не разом з важкою й порівняно що повільно видозмінювалася передовою суспільною думкою, а поодинці. Зважившись на вбивство, Раскольников повинен був відмовитися від демократичних соціально-утопічних мріянь, які з особою силою спалахували у його свідомості, коли він стояв і думав на березі Неви.

Та й саме рішення вбити могло виникнути тільки тоді, коли він визнав своїх колишніх товаришів неспроможними перед світовим злом, коли він дійшов висновку, що шлях утопії – це у підсумку шлях капітуляції перед дійсністю. «Теорія» для Раскольникова, як і для Базарова у романі «Батьки і діти» І. С. Тургенєва, стає джерелом трагедії. В ім’я людей Раскольников змушує себе переступити закони людяності – вбити. Але він не може перенести моральної ваги свого вчинку. Страшні страждання совісті – його покарання.