Музика в романі Толстого «Війна й мир»

Музика для героїв «Війни й миру» – не просто здатність слухати або відтворювати музичні фрази, не тільки настрій. Це стан душі, передчуття чогось важливого, переломного. Недарма епізоди, пов’язані з музикою, супроводжують, в основному, Ростових – найближчій душі письменника героїв. От бал у будинку Ростових з нагоди іменин двох Наталий – матері й дочки. Квартет, складений з молоді, що охоче співає для гостей. Танці – не церемонні, не парадні, а від душі, як у колі найближчих. Отут вийде в центр зали літня шановна дама, Марья Дмитрівна, і затанцює на місці очами, плечима, посмішкою, всією мімікою своєї живої, розумної особи. Отут уперше танцює з «більшим, із приехавшим через границю» Пьером тринадцятилітня Наташа, і він сприймає її всерйоз, і просить підказувати, тому що «боїться переплутати фігури». Отут вінцем балу стане танець самого хазяїна Іллі Андрійовича Ростова – знаменитий «Данило Купор» – захоплений вереск підростаючої панянки Наташи: «Подивитеся на пaпa» не викличе зауважень, а буде цілком доречне як вираження загальних веселощів. У знаменитого Йогеля краща його учениця Наташа просить станцювати мазурку прославившегося своїм мистецтвом у Польщі Василя Денисова, автор показує нам – до останнього па! – злагоджені рухи танцю, ні, злиття з музикою, перетворення в душу самої мазурки

Бути може, тому, відчуваючи вищу єдність із музикою, з миром прекрасного, Денисов пропонує руку й серце шістнадцятирічній Наташе, що ще бере уроки й недавно грав у ляльки. З музикою, що звучить у душі, як втілення чогось чарівного, неповторного, зв’язане й перше знайомство князя Андрія з Наташей. Місячна ніч у Втішному, випадково підслуханий розмова з вікна. Заворожена вродою місячної ночі, Наташа не може заснути, захоплюючись, і просить Соню на довершення щастя проспівати з нею разом музичну фразу. От такий романтичной запам’ятав її князь Андрій і, звичайно замкнутий, радий був зустрічі на балі, буквально з першого вечора відкривши для неї свою душу, загадавши про можливе одруження на ній. До речі, на тім найпершому наташином балу ні одну з пар, крім Наташи й князя Андрія, не показує Толстой як би «великим планом», зсередини, через радість зіткнення з танцем і музикою, через острах Наташи, що раптом її не запросять на танець, а також початок закоханості князя Андрія

Коли в життя Наташи приходить несправжній, далеке героїні захоплення Курагиным, думка бігти з ним, Толстой показує це на тлі неприродно – декоративного театрального подання, музики й танцю, сприйманого й превозносимого у світлі, але не зачіпає душу Наташи. Саме під звуки музики, далекій її душі, під покровом такий фальшивої Элен і назріває в Наташе далекий настрій, що ледве не зламав душу героїні. Хочеться особливо зупинитися на епізоді, коли Наташа, після полювання заїхавши в гості до дядюшке, танцює під його гітару: «Де, як, коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, – ця графинечка, вихована эмигранткойфранцуженкой, – цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, які танці із шаллю давно б повинні витиснути? Але дух і прийоми ці були самі виняткові, росіяни, яких і чекав від її дядюшка».

Музика не живе окремо від героїв. Л. Толстой геніально помічає, як «запік у душі в Миколи й Наташи мотив пісні», пояснює всю принадність співу й гри дядюшки: «Дядюшка співав так, як співає простий народ, з тим повним і наївним переконанням, що в пісні все значення полягає тільки в словах, що наспів сам собою приходить і що окремого наспіву не буває, а що наспів – так тільки, для складу. Від цього – те цей несвідомий наспів, як буває наспів птаха, і в дядюшки був незвичайно гарний». Музика й танець допомагають нам зрозуміти істинно росіянку душу Наташи, як би підготовляючи до розуміння патріотичного пориву героїні, коли в момент від’їзду з Москви вона вимагає вивантажити речі й віддати все підведення пораненим з лементом: «Що ми німці які?» Істинно російська дівчина, що жила одним почуттям з Онисією, з іншими дядюшкиными людьми, любовавшимися її танцем, не могла б надійти інакше.

И останній вечір Пети Ростова – юного офіцера – добровольця – у партизанському загоні Василя Денисова. Його чудесний музичний сон, коли реальні звуки: розмови в багаття, скрип возів, звук нагострюється сабли, що, – сплітаються в якусь фантастичну мелодію й він, Петя, керує цим оркестром. Музика грала всі слышнее й слышнее. Наспів розростався, переходив з одного інструмента в іншій. Відбувалося те, що називається фугою, хоча Петя не мав ні найменшого подання про те, що таке фуга. Кожний інструмент, те схожий на скрипку, то на труби – але краще й чистіше, ніж скрипки й труби, – кожний інструмент грав своє й, не догравши ще мотиву, зливався з іншим, що начинали майже теж, і із третім, і із четвертим, і все зливалося в одне й знову розбігалися, і знову зливалися те в урочисте церковне, то в яскраво блискуче й переможне. «Ах, так, адже це я в сні, – гойднувшись наперед, сказав собі Петя. – Це в мене у вухах. А може бути, це моя музика. Ну, знову. Валяй, моя музика! Ну!..» Це все настільки чудесно й високо, що стає страшно за цього відважного хлопчика, коснувшегося величі, краси й гармонії. Вище – нікуди, значить… Назавтра Петя гине в бої, і Лев Толстої підкреслює гіркота втрати «дивними, гавкаючими звуками» – це плаче в забору, довідавшись про смерть юнака, його партизанський командир Василь Денисов

Нехай музика на сторінках роману не виступає на передній план, не приймає участі в ключових епізодах, однаково не повертається мова сказати про неї як про щось другорядному, неважливому, як про далеке тло. Це – душу героїв, їхній зв’язок із чудесним миром краси й гармонії, передбачення подій у їхньому житті, той промінь, що зв’язує людини з вищим розумом