«Егоїзм умерщвляет великодушність…» (Достоєвський) – Лермонтов Михайло

Роман «Герой нашого часу» був написаний в 1837 – 1840 – х рр. У цьому добутку М. Ю. Лермонтов відтворив тип людини – представника сучасного йому покоління, тобто покоління епохи 30 – х рр. XIX в.

Печорин стає «героєм свого часу», у ньому втілилися «пороки всього покоління». Основною якістю Печорина є егоїзм. Всі його вчинки пронизані егоїзмом. На людей він дивиться тільки лише у відношенні себе улюбленого. Печорин – це розумний, добре утворений молодий офіцер, що приїхав служити на Кавказ, людина, що утомився від світського життя, що сильно зіпсувала його.

Характер Печорина дуже суперечливий. Печорин є типовим продуктом свого суспільства. У ньому є душу, однак вона, як і його характер, зіпсована світлом. Печорин наділений розумом, що відрізняє його від всієї юрби, що оточує його. Він повний почуттів, але не може їх реалізуватися

Але саме головне, Печорин – егоїст, і егоїст без мети в житті. Егоїзм його дуже добре освітлений у повісті «Бэла». Печорин улаштовує викрадення Бэлы, дочки князя, а на питання Максима Максимыча про те, навіщо він це зробив, зі здивуванням відповідає, що зробив цей учинок, тому що Бэла йому подобається. Але Печорин, викрадаючи дівчину, не замислюється про наслідки для неї, про те, що відриває неї від рідного будинку, не замислюється про почуття Бэлы, її батька, її рідних і навіть почуттів Казбича.

Печорину байдужні почуття інших. Його відношення до любові показано в повісті, є доказом цьому головне – задовольнити свою примху непрохідного егоїста. Викравши Бэлу й задовольнивши цим свою примху, Печорин ставить перед собою нове завдання: домогтися любові Бэлы. І щоб домогтися цього, він робить вес можливе й неможливе: не скупиться на подарунки, на ніжні, гарні слова, грає на жалості Бэлы, запевняючи її в тім, що він буде шукати смерті, якщо вона не відповість на його любов. Починається жорстока гра егоїста з ранимою душею Бэлы. І Печорин знову домагається свого. Але любов Бэлы стає нудна йому. Він говорить Максимові Максимычу: «Любов дикунки деяким краще любові знатної барині… мені з нею нудно».

Відрізняє Печорина знання життя, крім того, він дуже добре розбирається в людях. Але він користується цим знову ж для задоволення свого егоїзму. Він аналізує кожне слово, кожний погляд і кожний учинок навколишніх його людей. Дивлячись в очі своїм співрозмовникам, Печорин заздалегідь знає, що той відповість і як себе поведе, і використовує це у свою користь, навіть не замислюючись про інших. Так, Печорин грає на почуттях свого приятеля Грушницкого, легко вбиває його на дуелі

При цьому жодного разу Печорин не подумав, що Грушницкий хоч і чимала дрянь, але все – таки людина зі своїми почуттями, переживаннями, і він теж хоче жити. «Доказів проти вас ніяких, і ви можете спати спокійно… якщо зможете…», – пише Печорину після вбивства Грушницкого уражений печоринским егоїзмом доктор Вернер. І Печорин дійсно спав спокійно, його анітрошки не турбував той факт, що він позбавив життя людини

Егоїзм Печорина змушує його закрити очі на зроблений злочин. Просто Печорин у силу свого егоїзму не вміє й не обертає уваги на почуття інших людей, змушує їх різко й гостро реагувати на себе: «У твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде й таємниче; у твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна», – так характеризує Печорина Віра у своєму листі до нього. У Печорина просто немає часу думати про кого, крім себе. У його сповіді в «Журналі Печорина» поступово є присутнім самоаналіз. Він намагається зрозуміти себе, свої вчинки. І це добре. Але, з іншого боку, замикаючись винятково на самому собі, Печорин навіть не намагається проаналізувати почуття, учинки інших, йому просто ніколи й ненавіщо.

У повісті «Максим Максимыч» егоїзм Печорина вражає до сліз, до збурювання. Добрий Максим Максимыч, довідавшись, що через міцність повинен проїжджати Печорин, у нестямі від радості. Він з нетерпінням чекає приїзду Печорина, упевнений, що Печорин з радістю зустрінеться зі старим знайомим. І от зустріч відбулася. Максим Максимыч «… хотів кинутися на шию Печорину, але той досить холодно, хоча із привітною посмішкою, простягнув йому руку

Штабс – капітан на мінуту остовпів…» Ні, Печорин не міг радуватися цій зустрічі. Адже егоїзм убив у ньому всі людські почуття: любов, дружбу, розуміння, тепло душі. Цей учинок Печорина сильно змінив Максима Максимыча: «Добрий Максим Максим зробився впертим, сварливим штабс – капітаном! І отчого? Тому, що Печорин з неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию… Поневоле серце зачерствіє й душу закриється». Це й зрозуміло нам, читачам. Але Печорин не зрозумів тоді, та й ніколи не розумів, не зауважував навіть, до якого ступеня ранить його егоїзм інших людей

У цій повісті Максим Максимыч говорить про Печорине: «А право, жаль, що він погано скінчить… та й не можна інакше!..» Егоїзм Печорина вбив його, він не давав йому зрозуміти інших людей, бути поблажливим. Але він забув, що за все піде покарання. І смерть у шляху – це було покаранням за егоїзм, доля стосовно Печорину теж виявилася егоїстичною