Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі ‘Бояриня’ Лесі Українки

Драма “Бояриня” вводить читача у складний період української історії – добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: “Бояриня” Лесі Українки, “Гетьман Дорошенко” Людмили Старицької-Черняхівської, “Сонце Руїни” Василя Пачовського. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. “Бояриня”, написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно.

На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. М. Драй-Хмара зазначав: “Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради “панства вели-кого, лакомства нещасного” зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо”.

Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім’ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублю-ючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана (“хохлушка”, “черкешенка”, “чужачка”) почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов.

До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.:

Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать-ків, бо “вже тепер на Україні утихомирилися”, Оксана обурюєгься:

Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані “озиватись” до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: “Я гину, в’яну, жити так не можу!”. Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: “Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві”. Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.

Наскрізь трагічним у драмі “Бояриня” є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства – холопства “боярина Стьопки”, компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля “скарала тяжко” чужиною, обох здушила “змора”, але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.