Дивовижна та складна доля в українського письменника Івана Багряного. Йому судилася жорстока боротьба з владою, щоб привернути увагу світової громадськості до справжнього становища людини в СРСР. Роман “Тигролови” став ще одним кроком Багряного на шляху до розкриття правди.
“Тигролови” — романтичний твір з елементами пригодницького жанру. Сюжет дуже захоплюючий, тому постійно відчувається емоційне напруження. На тлі пригодницьких подій саме і розвивається палке кохання Григорія Многогрішного та Наталки Сірківни. Спочатку йому здавалось, що це кохання приречене бути нерозділеним, та він помилився. Вони обидва любили, обидва по-своєму, за неписаними законами кохання, на яке здатне лише сміливе, хоробре серце. Саме таким воно було у Григорія та Наталки.
Мавка — так називає Григорій свою кохану, дику, неприступну, в якої “…тії руки, морозами попечені і порохом посмаглені, — такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього…”. За що ж саме любив її Григорій? Дитя нетрів, веселе та безтурботне дівчисько, яке повністю заволоділо його серцем, — такою вона була. Саме за це він її полюбив. А ще за вдачу, фарт, на який вона покладалася і завдяки якому сильно вірила у щастя.
Дивна ця дівчина. Вона немов знущалася з Григорієвих почуттів. Його наміри були чисті щодо неї, але він боявся щось не те сказати їй чи зробити. Дивна і прекрасна, немов тая пантера чи тигр, вона була схожа на водоспад, який Григорій бачив на “широкому”: “грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі…”, — це саме портрет Наталки-дикунки. Це ніби її віддзеркалення.
В обох закоханих вирує кров, потроху почуття набувають ясніших форм; Григорій покладає великі надії на те, що його переживання торкнуться, хоч трохи зачеплять незалежне, запальне серце цієї “дикунки”. Так воно і вийшло. Так сталось, що Григорій сильніше переживає через цю любов. Наталка звикла стримувати свої почуття, вона їх боялася, бо не була впевнена в них. Лише наприкінці, коли він повернувся до хати попрощатися, Наталка зрозуміла, що він ризикував через неї. Він не зміг так просто залишити її, не освідчившись. Це її доля, фарт. Не вагаючись, швидко зібралась, попросили обидва у батьків благословіння та помчалися швидко назустріч своїй долі, спільному щастю.
Разом доля пронесла їх крізь нетрі густі, крізь неміряні простори тайги, занесла аж на той бік Амуру, “високо в сопках Великого Хінгангу, по тім боці” кордону, туди, де їх ніхто не знайде, де живе їхнє світле та чисте кохання. За ними крок-у-крок йшла їхня смілива любов, бо “…сміливі завжди мають щастя”.
