Короткий зміст “Щоденник провінціала в Петербурзі” Салтыкова

Щоденник? Так немає! Скоріше, записки, замітки, спогаду – верней, фізіологія (забутий жанр, у якому белетристика сполучається з публіцистикою, соціологією, психологією, щоб повній, та й доступней описати якийсь соціальний зріз). І от герой уже їде в поїзді, що мчить його з російської провінції в російську столицю, вагон повний таких же, як і він, провінціалів, і ремствує провінціал, що ніде від провінції не вкритися (навіть на постій губернія влаштовується в ту саму готель), міркує, який чорт його смикнув перекочувати в Петербург, тому що ні концесій на будівництво залізниць, ні інших невідкладних справ немає в нього й у спомині. Однак середовище, як відомо, засмоктує: усі бігають по міністерствах і відомствам, і герой починає бігати якщо не туди ж, так хоч в устричну залу до Єлисєєва, на цю своєрідну біржу, де миготять кадики, потилиці, кашкети із червоними околицями й кокардами, якісь маслинові особистості – не те греки, не те євреї, не те вірмени, – анемподисты тимофеичи, що вершать суд так справа за коньяком, баликом, горілочкою

Круговорот метушливо – ділового неробства засмоктує: усе прагнуть у театр подивитися на заїжджу актриску Шнейдер – і наш туди ж… Жуируют, базікають, а все гнітить думка, начебто є ще щось, що необхідно б роздобути, але в чому складається це щось – от цього – те саме герой сформулювати й не може. Мимоволі він пригадує свого дідуся Матвія Иваныча, що і життям жуировал – поліцію наголову розбивав, посуд у трактирах бив, – і в мізантропію не вдарялся. Правда, онук додумується до того, що тужить він, тому як не над ким і не над чим попанувати, хоч і жаль йому не кріпосного права, а того, що, незважаючи на його скасування, воно еше живе в серцях наших. Приятель провінціала Прокіп не дає йому розслабитися: протаскує бідолаху по всіх колах і суспільствам, де проекти пишуть (нині прожекти ці в моді, всі їх пишуть – один про скорочення, іншої про розширення, інший про розстріл, сякой про марнування, адже всякому – те пиріжка хочеться).

«Народ без релігії – однаково що тіло без душі Землеробство знищене, промисловість мало – мало дихає, у торгівлі застій И чого цееремониться із цією паскудной літературою? Скажіть, куди ми йдемо?» – демократичні кола надзвичайно стурбовані судьбою батьківщини. Що ж стосується розстрілу, то недаремно піддати оному нижченаведених осіб: всіх несогласномысляших; усіх, у поводженні яких зауважується відсутність щиросердості; всіх огорчающих похмурим обрисом особи серця добромисних обивателів; скалозубів і газетярів – і тільки. З рауту на раут, від одного суспільства либерально – испуганных людей до іншого, поки провінціал із Прокопом не напиваються до чортиків і ночують, милості заради, на квартирі помічника дільничного наглядача

Ні, видно, без дедушкиной моралі нікуди не дітися: тільки один засіб відгородити своє життя від неприємних елементів, – відкинувши сумніву, знову почати бити по зубах. І в заціпенінні герой замислюється: невже й у новітні прогресивні часи на зміну уничтожительно – консерватив – ний партії грядет з мороку партія, що вже прийде назвати науничтожательнейше – консервативнейшею? Отже, начитавшись проектів, переважно твору Прокопа (про необхідність децентралізації, про необхідність оглушення в змісті тимчасового приспання почуттів, про переформування де сиянс академії), провінціал упадає в стан якихось особливо тривожних і провісних сновидінь. Йому сниться, що він самотньо вмирає в мебльованих кімнатах, наживши на откупщичестве мільйон рублів

И отут автор описує, як душу покійного спостерігає за розгарбуванням нажитого. Усе, що міг, – від цінних паперів до батистових хусток – стягнув закадычный друг Прокіп. А в родовій садибі при селі Проплеванной сестриці Машенька й Дашенька, племінниці Фофочка й Лелечка, єлейними голосами поминаючи небіжчика, думають, як би перетягнути друг у друга шматки спадщини

Промайнули роки – і от уже пристарілий Прокіп живе під гнітом шантажиста Гаврюшки, що був номерного, котрий бачив, як пан у чуже добро руку запустив. Приїжджає адвокат, зачинається справа, страж закону намагається урвати із Прокопа свої законні, і тільки через незговірливість обох все доходить до суду. Прокоп виграє своя справа, оскільки резон російських засідателів – своє так упускати! этак і по мирі незабаром підеш!

Після такого сновидіння героєві хочеться лише одного – бігти! Так куди? Із провінції в столицю вже біг, не назад же вертатися… Провінціал спрямовується до свого стародавнього приятеля Менандру Перелестнову, що ще в університеті написав твір «Гомер, людина й громадянин», перевів сторінку з якогось підручника й, за оскуднением, став лібералом і публіцистом при щоденному літературно – науково – публіцистичному виданні «Найстарша Всеросійська Пенкоснимательница».

Взагалі – Те нашого героя не можна назвати далеким літературній праці: екземпляр юнацької повестушки «Маланья», із селянського життя, відмінно переписаний і чудово переплетений, і доднесь зберігається в провінціала. Друзі зійшлися на тім, що нині легко дихається, світле живеться, а головне – Перелестнов обіцяє ввести товариша в майже таємний «Сполучник Пенкоснимателей». Герой знайомиться з Уставом Сполучника, заснованого за відсутністю сьогодення справи й у видах необразливого перепровадження часу, а незабаром і із самими його членами, в основному журналістами, співробітниками різних видань, начебто «Щирого Російського Пенкоснимателя», «Дзеркала Пенкоснимателя», «Загальноросійської Пенкоснимательной Соромітниці», де, здається, під різними псевдонімами той самий людина полемізує сам із собою. А так… хто із цих пенкоснимателей займається родоводу Чурилки; хто доводить, начебто сюжет « Чижика – Пыжика» запозичений; хто діяльно працює на підтримку «скасування». Словом, некомпетентність пенкоснимателей у питаннях життя не підлягає сумніву; тільки в літературі, що перебуває в стані омертвіння, вони можуть видавати свій дитячий белькіт за відповіді на питання життя й навіть комусь імпонувати

При цьому література уныло бреде по затихлій колії й незв’язно бурмоче про те, що першим попадає під руку. Письменникові не хочеться писати, читачеві – читати огидно. І радий бігти, так нікуди… Однак найголовнішою подією для провінціала, після занурення в мир пенкоснимателей, стала містифікація VIII международною статистичного конгресу, на який злітаються заатлантичні друзі, дуті іноземці; легковірні ж російські делегати, серед яких Кірсанов, Берсенєв, Рудин, Лаврецкий, Волохів, їх годують – напувають, улаштовують екскурсії, збираються показати Москву й Троїце – Сергієву лавру. Тим часом на робочих засіданнях з’ясовується, по яких статтях і рубрикам у Росії взагалі можливо проводити статистичні дослідження

Нарешті, любов росіян пооткровенничать із іноземцями, поліберальничати перед європейцями приводить до, здавалося б, неминучому завершенню: весь конгрес виявився пасткою, щоб з’ясувати політичні погляди й ступінь лояльності панів російських делегатів. Їх переписують і зобов’язують бути на допити в якесь потайное місце. Тепер сміливці й фрондери готові один одного закласти, та й сам себе кожний викриває, аби тільки виявити свою благонадійність і отмазаться від співучасті вуж Бог знає в чому. Кінчається всі звичайним свинством: у підслідних вимагають хоч скільки – небудь грошей, обіцяючи негайно припинити справа. Подих загального полегшення…

Втім, по численних ляпах і застереженням давно слід було б догадатися, що це нерозумно – грубий розіграш із метою поживиться. Сторопілий провінціал сидить будинку й з великої туги починає строчити статейки; так вільна печатка збагачується нетленками на теми: віспощеплення; хто була Тибуллова Делия? геморой – чи російська хвороба? вдачі й звичаї кажанів; церемоніал поховання великого князя Трувора – і довгий ряд інших з тонкими натяками на поточну сучасність

И знову, як мара, насувається на провінціала сонна мрія про мільйон, про власну смерть, про суд над проворовавшимся Прокопом, чия справа, за касаційною постановою, вирішують розбирати по черзі у всіх містах Російської імперії. І знову неприкаяна душа літає над окаянної землею, над всіма містами, за абеткою, спостерігаючи повсюдно тріумф післяреформеного правосуддя й вальяжную спритність Прокопа, радуючись безугавному дзенькоту дзвонів, під яким легко пишуться проекти, а реформаторські витівки щасливим образом сполучаються із заходом сивухи й прихильним відношенням до шахрайства. Сестриць же навішає в Проплеванной молодий адвокат Олександр Хлестаков, син того самого Івана Олександровича. Він перекуповує право на всю спадщину за п’ять тисяч готівкою. Душу провінціала переноситься Впетербург.

Олександр Іванович обмірковує, де знайти зовсім достовірних лжесвідків, щоб завалити Прокопа? Лжесвідків знаходять, так тільки тих, котрих підсунув сам Прокіп, щоб надути нових родичів провінціала. Його душу знову переноситься в самий кінець XIX в. Прокіп усе ще судиться, із тріумфом вигравши в ста двадцяти п’яти містах, роздавши на те майже весь украдений мільйон. Тим часом прогресивні зміни в царстві – державі надзвичайні: замість паспортів уведені маленькі картки; поділу на військов і статських не існує; лайки, що становили вроду полеміки 70 – х рр., скасовані, хоча література зовсім вільна…