Що нового відкрили ми для себе в поезії Некрасова? – Некрасов Микола

Н. А. Некрасов відкрив нову епоху в російської поезії – це було ясно вже його сучасникам. І він насамперед так і відомий: як поет і громадянин, з усією силою свого таланта, що виступив проти гноблення людини людиною, проти насильства й зла

Але дуже мало відомо про творчість Некрасова – Лірика. Виявляється, є в поета разючі по глибині й силі почуття вірша. Це новий для мене мир Некрасова – його інтимна лірика. Більшість таких віршів Некрасова написані з 1347 по 1855 роки. Це вірша так званого «панаевекого циклу». Всі вони присвячені одній жінці – Авдотье Яківні Панаєвої, до якої Некрасов був щиро прив’язаний

Вірша цього циклу – це сповідь глибоко люблячого серця, це натхненний діалог з улюбленої. У ньому є все: почуття, що пробуджується, ніжність до улюбленої істоти: але головне – єдність почуттів і думок поета і його улюбленої

У Некрасова є те, чого так бракує многим люблячим серцям, – це глибока повага до достоїнства своєї обраниці, готовність стати на захист її честі й своєї любові. Може, саме це й робить його любов настільки світлої й гармонічної

Але, на жаль, життя з повсякденними дріб’язками, з усіма своїми прикростями й протиріччями вторгається в цей світлий мир. Гармонія двох серць порушена – і це знайшло своє відбиття у віршах Некрасова:

…Ми з тобою безглузді люди:

Що мінута, то спалах готовий!

Облегченье схвильованих грудей,

Нерозумне, різке слово…

Навіть по цим чотирьох рядках видно, як боляче сприймав поет розрив зі своєї улюбленої

И якщо в більше ранніх віршах Некрасов ще сподівається на збереження любові, то в останніх віршах цього циклу нота надії вже не чутна:

Важкий рік – зломив мене недуга,

Лихо застигло, щастя змінило, –

И не щадить мене ні ворог, ні друг,

И навіть ти мене не пощадила!

«Я друг, а не згубник твій!.. Але ти не слухаєш…». Туга й безвихідність чуються в цих словах. І немає нічого, що може допомогти людині в цьому лиху…

Однак тема жіночої вірності, любові, що зуміла перебороти перешкоди й відстані, тема людської мужності продовжує звучати в поемі Н. А. Некрасова «Російські жінки» (1872). Це оповідання про російських жінок – дворянках, які по добрій волі втратили все: своє положення у світлі, розташування знайомих, любов рідних, навіть своїх дітей, щоб піти за своїми чоловіками – декабристами, засланими в Сибір, бути їм моральною підтримкою на каторзі й у посиланні. Їх називали «декабристками» і завжди – з відтінком поваги до їхнього подвигу…

Особисте в некрасовской ліриці невіддільно від суспільного. Можливо, цей наслідок глибоких щиросердечних переживань поета, можливо, так відбивалися його політичні погляди. Але все – таки саме це робить некрасовскую «поезію серця» такий невідхильно привабливої. І, прочитавши хоч одне його ліричний добуток, уже бачиш перед собою не «показовий^ – показовий – зразково – показового» вождя російських демократів, а людини, з усіма властивому тільки людської душі стражданнями й радостями

И зовсім по – іншому сприймається знамените некрасовское:

Іди у вогонь за честь вітчизни,

За убежденья, за любов…

И зникає кудись смуток, навіяний безвихідністю останніх віршів поета… І хочеться вірити в усі краще, світле…