Образи та ідеї громадського звучання повісті «Ніоба»

Вимога сповнювати твір романтичним настроєм зумовлювалася в письменниці її поглядами на визволення людини, яке відбуватиметься через виховання, самовдосконалення, облагородження кожної індивідуальності. Тому-то письменниця й приділяла таку велику увагу змалюванню образу цільної, духовно розвиненої людини — особистості, що впливала б на оточення «своїм великим примірним характером». А такої особистості не можна творити без романтичного елементу, благородного романтичного пафосу. Вимога поєднання романтики з реалізмом у цей час стояла на черзі дня перед багатьма письменниками як у російській, так і в українській літературах (О. Горький, А. Чехов, В. Короленко, М. Коцюбинський та Леся Українка). її ставило перед літературою саме життя.

На початку XX століття, як і раніше, письменницю турбували важливі питання суспільного життя, розвитку української літератури, збагачення її новими темами, образами та ідеями громадського звучання. Свідченням цього є такі твори, як «За готар», «Балаканка про руську жінку», «Думи старика», повість «Ніоба» та інші.

У нарисі «За готар» (1902), написаному на матеріалі живого життя, виявляються кращі риси творчого методу письменниці, що були характерні для оповідань і повістей попереднього десятиліття. Тї голос, сповнений співчуття до знедолених людей і ненависті до всього потворного, аморального, звучить, як і раніше, схвильовано, пристрасно. Нарис витриманий у суворих, реалістичних тонах і написаний у традиційній формі об’єктивної авторської розповіді, характерної для письменників-реалістів XIX століття.

Зовнішня дія зосереджена в творі навколо такого факту: галицький селянин, який шукав заробітків на Буковині, захворів у дорозі і, виснажений, звалився на межі двох сусідніх сіл. Сільський священик наказав затягнути його на толоку сусіднього села.

«– За готар,- прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.- Затягніть його За готар… Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є…» (II, 555).

Описаний у нарисі вчинок попа справді мав місце в с. Димці. Письменниця знала цього священика, але особисте знайомство не завадило їй викрити його негідні вчинки, а відтак і стати на захист високих принципів гуманізму. Твір побудований на розгортанні контрастних образів. Предметом викриття, як у Франкових оповіданнях «Навернений грішник», «Патріотичні пориви», стають властиві духовенству цинізм, бездушність і жорстокість.

Образ попа розкривається поступово. Ось «старенький панотець» повільним, утомленим кроком «із натугою пря-, мував сільською дорогою під ліс», де лежав хворий чужинець. Здавалося б, що душпастир громади робить це з любові до ближнього, яку він, напевне, ще вчора проповідував з церковного амвона. Та подібні ілюзії скоро розвіються. Письменниця далі неодноразово підкреслює, що панотець «мусив» іти, а згодом прямо каже, що «старенький панотець» «не любив даром трудитися», з усього хотів мати «хосен».

Вказавши на провідну рису в характері попа, далі письменниця утримується від прямої авторської характеристики, а дає можливість самому душпастиреві висловитись, проявити себе у вчинках. Такий засіб зображення давав змогу О. Кобилянській об’єктивніше виразити сутність образу. У своїх парафіян душпастир бачить тільки погане і ставиться до них з неприхованим презирством. Цим він особливо близький до франківського отця Іллії («Патріотичні пориви»), хоч і розкривається в інших ситуаціях.

Смішним і жалюгідним виглядає піп, коли він «пояснює» селянам, що випадання снігу, стужа є карою божою за гріхи людей. Співбесідники-селяни по-своєму оцінюють природні явища (сніг вийде весною на добре землі), але бояться суперечити попові, бо знають його недобру вдачу.

Попові, та й тим селянам, що піддалися його впливові і залишили напризволяще заробітчанина, протиставляється знедолена жінка Магдалена. Про неї довідуємось із розмови селян ще до того, як героїня показана в дії. Сирота з дитинства, «далі наймичка», потім страдниця-матір – таке життя Магдалени. «Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі – чудові, прекрасні ті чорні зорі – горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли, але огнем невгасаючого жалю» (II, 556). У цьому портреті зовнішні прикмети даються в тісному зв’язку зі змінами в духовному стані героїні, що зумовлені гірким життям, висловлюється жаль за нездійсненими надіями, розвіяним сподіванням на щастя. І справді, одне за другим на голову Магдалени спадало горе. Уже тринадцятеро своїх дітей поховала ця жінка, тринадцять разів зазнавала невимовного материнського горя. Та й зараз лежить у хаті паралізований чоловік, хворіє на сухоти донька. Від тяжкої праці на інших і сама Магдалена стала майже калікою. Але все це не могло відібрати в селянки її високого благородства. Наголошуючи на трагічній долі Магдалени-матері, О. Коби-лянська тим самим яскравіше відтіняє духовну красу своєї героїні, її моральну силу, чуйність і любов до людей. Ці риси проявляються в одному, але дуже показовому вчинкові селянки. Після того як піп наказав відтягнути чужинця за готар, Магдалена побачила його випадково, і в ній «думки заграли роєм», а відтак заволоділо нею «одне почуття, що напливало могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайскоріше до хати. Про дальше вона не думала…» (II, 556-557). Незважаючи на власне горе, селянка-трудівниця доглядає чужинця, як рідного, а коли він помер, продає останній килимок і платить попові за похорон. Тепер «в її хаті, мов улію, порожньо стало» (II, 559).

Так через показ ставлення до знедоленого заробітчанина двох людей різного соціального стану письменниця викриває хижацьку мораль «душпастирів громади» і стверджує високе благородство простої жінки-трудівниці, її любов до людей.

Питання виховання народу, ролі інтелігенції в цьому на початку XX століття особливо турбує письменницю. Саме тепер не без впливу моральної доктрини Л. Толстого, «но-вожитньої філософії», а також досягнень психологічної науки, що прагне «відкрити закони душі», складається в О. Ко-билянської більш-менш цільна теорія самовдосконалення й культурного розвитку. Суть її полягала, за письменницею, у постійному та всебічному духовному (розумовому і культурному) самовихованні кожної людини. Мета цього – «різьблення героїчних характерів на широку шкалу», щоб вони могли стати «моделями», гідними наслідування, щоб український народ вийшов на широку дорогу світової історії і культури. У листі до Хр. Алчевської О. Кобилян-ська пише: «Ми виступили вже на арену європейського життя, і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю то глибоке переконання, що наколи кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не згинемо, не зійдемо з тої арени» ‘.

Основу, на якій формуватимуться безкорисливі благородні й героїчні характери, повинні складати: наука, «ново-житня філософія», мистецтво і любов до людини. Такі суспільно-етичні погляди письменниці знайшли своє вираження в «Балаканці про руську жінку», «Думах старика», в оповіданні «Ідеї», повісті «Ніоба».