Значення творчості Д. Павличка у розвитку української лірики ІІ варіант

«Про поета ще можна судити не лише по тому, якою мірою причетний він до своєї доби, до свого середовища, а й по тому, які в нього стосунки з іншими епохами, з іншими поетами світу, що обирає він із світового загалу для себе, яких вершин здатний торкнутися своєю душею, своїм словом», — писав про Дмитра Павличка Василь Земляк. Так, ця людина є природно обдарованим поетом, здатним підкорити епохи, відібрати для своєї творчості лише найкращі зразки, відчути кревний зв’язок з поетами усього світу та досягти найвищих вершин. Його творчість тому підтвердження.

Я просто у захваті від інтимної лірики Дмитра Павличка! Яке розмаїття почуттів він намагається передати, які вириваються в нього збентежені та пристрасні слова! Справді, його інтимна лірика — це таїнство душі, яка розкривається перед читачами, мов чарівний скарб. І линуть звідти животворні рядки, що мають цілющу силу:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Перед моїми очима постають двоє закоханих — він і вона. Їхні почуття підіймають їх над буденністю, дають крила, на яких вони полетять якнайдалі від сварок та болю, заздрощів та ворогів. Тільки би не обгоріли вони на сонці, тільки би не пристав до їхніх душ бруд непорозумінь, підлості та людської байдужості, як це сталося з героїнею вірша «Коли ми йшли удвох з тобою», яка грубо топче золоті колоски, незважаючи на правила народної етики в ставленні до хліба і людської праці:

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Так, любов до хліба, до праці, до рідної землі починається з батьківських та материнських повчань, з порога рідної хати. Це стає зрозумілим, на жаль, лише з роками, коли ти знаходишся далеко від батьківської домівки. І тоді народжуються слова пісні, журливі або радісні. Неможливо забути красу їхнього звучання, бо воно увібрало в себе усю відкритість, щирість людських почуттів, їхню пристрасну жагу жити, їхню незрадливу пам’ять про рідну хату, рідну матір, рідну землю. Хай ідуть роки, людина мужніє, старішає, але не заростає в наших серцях стежина до рідної домівки, де завжди чекатиме на нас наша старенька матуся:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на. свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Поет був патріотом своєї Вітчизни, тому у своїй творчості не міг не підняти питання про знущання над рідною мовою, про зречення від неї. З віршів видно, як це дошкуляло Павличку, який знову і знову писав палкі рядки, звертаючись до сліпих і глухих мовоненависників. Я розумію його почуття, адже відомо, що без мови немає ані людини, ані країни:

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів’яне!

Лірика Дмитра Павличка зачудовує мене своєю мелодійністю, яка сповнена невимовної краси та любові до матері, коханої, людства. Тут є загадковий смуток і прості таємниці, невимовна розпука і багатостраждальна радість, лагідна любов і страшна ненависть — усі кольори, усі барви людського життя. І нехай хуртовини замітають шлях до рідної домівки, нехай виродки забувають рідну мову, нехай іноді нам здається, що «стоїть тюрма», хоч «здохтиран»… Треба тільки прочитати поезії Дмитра Павличка, щоб зрозуміти, що усі ті явища — швидкоминущі, бо незабаром засяє сонце і розтопить лід на дорогах, мова не зникне, а заграє усіма кольорами своєї чарівності та багатоголосся, рідна земля звільниться від тиранів, стане вільною і підніме «знамено вселюдської згоди й любові».