Тема твору Визвольний пафос роману Ю. Яновсьного «Чотири шаблі»

1930 року вийшов друком найбільш «багатостраждальний» роман Юрія Янов-ського «Чотири шаблі». Задум написати роман виник у письменника, коли він працював головним редактором Одеської кінофабрики. В цей час він познайомився і потоваришував із легендарним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольної боротьби 1917-1920 років Юрієм Тютюнником. Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів із яскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Крім того, Юрій Яновський серйозно вивчав також історичні факти та фольклорні джерела. Твір вийшов по-справжньому щирий, чесний і правдивий. З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихію національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновським уперше. І вирішена вона досить оригінально. Тут яскраво позначилося романтичне світовідчування молодого письменника. Епіграф «Пустимо стрілку, як грім по небу, Пустимось кіньми, як дрібен дощик; Блиснем шаблями, як сонце в хмарі» (взятий із збірки «Народньїе южнорусские песни» А. Метлинського) – це своєрідна заявка письменника на поетизацію стихії народної боротьби і символ духовного піднесення цієї боротьби.

Роман «Чотири шаблі» складається з семи розділів (пісень). Кожний розділ має обов’язковий пісенний зачин, який звучить як авторське тлумачення подальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачинИ в композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос віками поневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід’ємний духовний світ, приспаний довгою неволею.

Приходь іздалеку, одчай труби, Великої військової тривоги! Летіть, летіть весняної доби Земля і кінь, списи і корогви! О, вітре мандрів, весну розвівай, Підкинь до неба пил полків кінноти! Земля лежить – щасливий теплий край, І коливаються її висоти.

Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходять ні поверхню. Показово, що роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських загонів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, поча-ток боротьби. Романтизованими описами, «оживленими» метафорами деталями, письменник вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими піснями, що звучать на весіллі. Вся поетика роману, а надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до українсько! народнопоетичної традиції. Це дуже відчутно і в розкішних батальних сценах, подібних до яких ще не було в тогочасній українській прозі: «Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не сміючи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося – нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут ніі герць, самі на ввесь світ – вони та їхній ворог…»

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський утілив його насамперед у героях «Чотирьох шабель». Шахай, Остюк, Галат, Марченко – їх автор називає в пісенному зачині «чотири паростки міцного дуба» (тобто сини великого народу). Різні вони, але об’єднані спільною метою, певною мірою романтизовані, дещо навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, відвага, геройство, сила. Наприклад, Шахай видається бригаді «надлюдською силою», тяжко поранений Остюк продовжує героїчно битися і керувати кіннотниками.