Художній простір роману Віктора Пелевина “Життя комах” – Пелевин Віктор

Віктор Пелевин – один із самих модних сучасних письменників, культовий для нинішньої молоді. Незважаючи на це, у його творчості чимало білих плям, які дають найбагатший матеріал для можливих дослідників. У даній роботі автором уживає спроба аналізу роману письменника. Адже куди легше писати реферат про Пушкіна або Толстого: всі вже розібрано, розписане й обдумано за нас, але набагато цікавіше, хоча й складніше, розібрати сучасну прозу. Саме з даної причини вибір припав на Пелевина. Темою даної роботи служать художній простір роману “Життя комах”, той мир, у який попадає читач, його фарби, архітектоніка, що населяють його образи

Хоча творчості Пелевина присвячена безліч критичних статей і нарисів, на превеликий подив, про даний роман написано дуже мало. У роботі автор лише опирається на дослідження Леоніда Філіппова, Олександра Гениса й Андрія Данилова. Однак в основній своїй частині робота самостійна, тому що роману “Життя комах” присвячено тільки кілька критичних статей у періодичних виданнях (журнал “Зірка” і газета “Діловий Урал”).

У романі з назвою відомої книги Фабра “Життя комах”, опублікованому журналом “Прапор” у квітні 1993 року, Віктор Пелевин створює особливий художній простір, мир, де фантасмагорії перемішуються з реальністю, виявляючи собою черзі штучних конструкцій. У ньому діють незвичні правила: розкриваючи неправду, не наближаєшся до правди, але й множачи неправду, не віддаляєшся від істини

Пелевин поміщає своїх героїв в умови “поганої реальності”, де постійні соціальні бури й катаклізми. Пересічні явища пострадянської дійсності одержують оригінальну інтерпретацію й представляються маніфестацією потужних і злісних магічних ритуалів. Однак ритуализация дійсності відіграє допоміжну роль: основний зміст роману становить опис станів свідомості, що сприймає представлену картину миру як реальність. При цьому радянська дійсність виявляється своєрідним варіантом пекла, де як пекельні борошна фігурує безвихідне переживання специфічних станів розуму. Навколишній світ для Пелевина – черги штучних конструкцій, де ми приречені вічно блукати в даремних пошуках споконвічної дійсності. Прагнення відтворити загублене достоїнство людської особистості – основна тема роману “Життя комах” Місце дії роману – невелике курортне містечко біля Теодозії, де пізнавані прикмети пострадянського часу: будинок, що старіє, пансіонату, кооперативні ларьки, де продають “ганебні кооперативні штани”, бетонні моли, бытовка на вершині пагорба, фанерні щити з малюнками несправдженого соціалістичного майбутнього, напівзаклеєні афішами із закликами відвідати лекції про НЛО – “від усього цього віяло сумом”. Тут, як у будь – якому курортному містечку, є танцмайданчик, кіно – бар “АОБ ЛЮЕС” з неоновою вивіскою, кафе, де голосні назви блюд не відповідають їх смаку

У романі позначено кілька сюжетних ліній, і кожна з них пов’язана з якою – небудь категорією людей, що є особою свого часу. У романі 15 героїв (до речі, рівно стільки, скільки й глав). У кожній історії увага зосереджена на зображенні дивного життя, безглуздо жорстокої в круговороті народжень, злягань і смертей. Але ніхто не запитає в героїв “Навіщо живеш?”. Герої добутку пізнавані, тому що маски комах дивно точно передають їхня сутність, вони – типажі пострадянського періоду. У нашій країні в останнє десятиліття XX століття з’явилися так звані “ нові росіяни”. Це комарі з радянської Шамбалы – Арнольд (колишній Паша) і Артур, але ці звучні іноземні імена погано сполучаються з образами звичайних кровопивцев, як іронізує автор. Устремління в них найсучасніші: налагодити на продажі крові співвітчизників спільний бізнес із американцем Сэмом Саккером (ім’я якому дано не випадково, в усьому світі саме Америку називають “uncle Sam”), для них Сэм – істота вищої породи. Не витримують натиску нових росіян непородисті, прикладом чому служить доля Арчибальда, що працює в пункті здачі крові. Він сам розцінює своє животіння як існування повз життя. Його спроба встати урівень із Артуром закінчується жалюгідно: крила його вже не тримають, а муха Наташа, у якої він хоче напитися крові, попросту прихлопує його долонькою

Сучасні устремління й у самої Наташи: вона мріє виїхати із Сэмом в Америку, не бажаючи залишатися в Росії й повторити безбарвне життя своєї матері, мурашиної самки Марини, або розтягувати хутра баяна, як це робив її покійний батько, офіцер “Магаданського мурашника” Микола

Ще два герої роману – драматичний актор Максим, тими торгуючими беззмістовними картинами, тим захопливим постмодернізмом – “мистецтвом радянських вахтерів”, і його друг Микита. Обоє вони наркомани. До речі, починаючи з “Життя комах” герої Пелевина регулярно споживають наркотики, однак письменникові глибоко байдужна проблема наркоманії, його набагато більше цікавить стан розширеної через “набір” психіки, що зображується їм дуже жорстко, з усіма її зламами й падіннями

З погляду форми Пелевин – постмодернист (у класичному його варіанті), що експериментує й винаходить. Розвиваючи традиції постмодерністської естетики, він іде далі, виписуючи в романі картину світобудови. Принцип буддизму про можливе переселення людських душ у тварин, комах Пелевин доводить до абсурду. Мешканці цього миру взаємодіють один з одним у двох рівноправних тілесних модусах – людей і комах. Кожна дія героя як комахи негайно озивається в ньому як у людині. Життя людей – комах виявляється взаємопогоджуваною симуляцією, що не припиняється, актів існування. Читачеві неможливо встежити за перетвореннями. Думаєш, що це людина, а він втикає хоботок і п’є кров, думаєш, муха, а вона знімає платтячко і йде купатися й т.д. Але все зливається в єдине ціле й окремо один модус нічого не значить без іншого. Ціле – це людин – комаха, що намагається жити у світі, що здається йому реальністю. По цьому ж принципі загальної зв’язаності й взаємоузгодження побудована й структура самого роману

Самопізнання пелевинских героїв у ситуації “поганої реальності” визначається через примат духу над матерією. Це думка про те, що джерело всіх лих – моральна неповноцінність особистісного початку, неминучим наслідком чого є загальна соціальна невпорядкованість. Пелевин піднімає в романі проблему того, що без уваги до змісту власного життя й волі від комунальної зомбированности нічого гарного не вийде. Це показує він на прикладі героїв роману

Глава друга за назвою “Ініціація” розповідає про батька й сина жуках – скарабеях. Мудро й просто дивиться на життя батько, для якого все життя й увесь світ – гнойова куля, що він називає єгипетським складом Йа. Тому ж учить і сина. І хоч життя ця непроста (“головою об бетон”), воно прекрасно. Невесело зложилося життя комахи Сережи. Вгризши в м’який суглинок, він уподібнився простому тарганові. І на той час, коли він став замислюватися, чи все робить вірно, його життя стала рутинної. І в Росії, і в Америці він залишався всі тим же звичайним тарганом, обивателем з характерним набором предметів матеріального благополуччя. Сережа намагається вирватися й для цього риє нагору (все життя він рил убік), під землею від нього залишається лише гнойова куля. Вибравшись на поверхню, він повернувся на те місце, звідки початків рити, але вже зовсім старим. Він став цикадою й затріщав своїми горлівка пластинами про те, «що життя пройшло зрячи, і про те, що вона взагалі не може пройти не зрячи, і про те, що плакати по всіх цих приводах абсолютно безглуздо». Іншої думки дотримується нетля Митя, супроводжуваний двійником Дмитриком. Митя шукає в житті щире світло, для цього він летить до площадки, освітленої двома червоними ліхтарями, посередине її – порохнявий пень із гнилою водою, а навколо – мириады комах, що поспішають до нього, як до вівтаря, але лише Митя розуміє всю безглуздість їхнього прагнення й прагне ладь. Тепер він загляне в колодязь свого життя й зрозуміє, що життя існує лише одна мить, що “ми носимо в собі джерело всього”. І мить цей освітлена внутрішнім світлом, що дароване споконвічно кожному:

Не життя жаль із томливим дыханьем,

Що життя й смерть? А жаль того вогню,

Що просяяв над цілим мирозданьем,

И в ніч іде, і плаче йдучи

Цим новим знанням Митя розтривожив могутню істоту, що, як він говорить, “непомітно жувало мене майже все життя й зжерло майже цілком”.

Думав і жив все це час не він, а ця істота – його труп, що перетворився незабаром у гнойову кулю. Митя скидає його з обриву. Ніде не знаходить він Дмитрика, адже Дмитрик і був тим трупом, тим гнойовою кулею, що не давав Мите жити все це час. Після всього цього немає вже ні того, ні іншого, а є тільки один справжній, живучий Дмитро (от звідки невипадковість їхніх імен). Він знайшов своє джерело світла, що полягає у внутрішній гармонії: “ти – коло сліпуче яскравого світла, крім якого нічого ніколи не було й ні”.

Те, що в екзистенціальній філософії називається “кінцівкою людського існування”, якісь первинні умови людського буття у світі, через які й за допомогою яких людина живе, Пелевин повідомляє “гнойовою кулею”. У кожного із чотирьох розглянутих героїв є свій Йа. Для батька й сина скарабеїв ця куля – сам мир, для Сережи – це те, що робили його таргани, для Мити ж – щось відмерле, що заважає жити повноцінно.

Роман “Життя комах” – особливий фантасмагоричний мир, царство живих і мертвих (таких живих мерців, як труп Мити й таких мертвих живців, як Сережа й скарабеї). Критики бачать у П. продовжувача багатьох традицій, сам же він сказав: “У Російській літературі було дуже багато традицій, і куди не плюнь, обов’язково яку – небудь продовжиш”. Прозу Пелевина намагалися витлумачити як турбореалистическую, фантастичну, постмодерністську, але в цілому його творчість не укладається в які – небудь жанрові рамки, тому що добутку його багатошарові. Однак виникає питання, чому ранні добутки Пелевина були відзначені малої букеровской премією, а його зрілі утвори сприймаються багатьма критиками з неприхованою ворожістю. Можливо, так відбулося тому, що кістяк цих добутків, у цьому випадку роману “Життя комах”, становлять іронія й інтелектуальна гра, які використовуються й стосовно до позитивного змісту, до цінностей сакрального характеру, а така Література звичайно переводиться в розряд “несерйозної”, фантастичної, а те й морально сумнівної

Нісенітниця Пелевина – зовсім не відсутність змісту, навпроти, це – гіперзміст, або навіть зміст змісту. Деякі критики вказують на “проповідницький” характер прози Пелевина, що провокує читача приймати його добутки як маніфестацію якогось цілісного містичного навчання. Такому розумінню суперечить особлива, специфічна для Пелевина концепція авторства, що визначає його особливе положення в сучасній Літературі. По зауваженню критика А. Гениса, Пелевин пише в жанрі байки, “мораль” з якої повинен витягати сам читач. Автор нічого не “хоче сказати”, і всі змісти, які читач знаходить, він вичитує з тексту самостійно.

Численні експерименти зі стилями, контекстами, художньою формою служать у Пелевина організацією цієї особливої форми авторства, що редукує взаємини автора із читачем аж до повного скасування