Печорін у відносинах з Вернером, Вірою, Мері в романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”

Доктор Вернер, не поступаючись Печорину в розумі й спостережливості, відрізняється від нього тим, «що не коли не вмів скористатися своїм знанням». Вернер в повісті представлений свідком життя, ніж її учасником. Його добре серце співчуває болю, його шляхетний розум обурений ницістю, але при цьому доктор – лише супроводі Печоріна. По своєї волі він вчинків не робить, хоча співчуває Печоріна, оберігає його як може. Скептицизм Вернера паралізує його дії, робить байдужим до всього, не задоволеність ж Печоріна життя веде до протесту. Активність Печоріна свідчить про глибинну вірі його в людей і тим самим піднімає його над Вернером. Вернер пасивний, і це ставить в наших очах значно нижче Печоріна. Але у відносинах з Вернером виявляється і егоїзм Печоріна, який не визнає дружби, тому що вона вимагає самозабуття: «… я до дружби не здатний: з двох друзів завжди один – раб іншого, хоча часто не один з них в цьому собі не визнається; рабом я бути не можу, а керувати в цьому випадку – праця виснажливий, тому що треба разом з цим і обманювати … ».

Ставлення Печоріна до Мері суперечливо. Печорін запевняє себе в безтрепетно. «З життєвої бурі, – говорить він Вернеру перед дуеллю, – я виніс лише кілька ідей – і не одного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні пристрасті і вчинки з суворим цікавістю, але без участі ». Здавалося б, стосунок з Мері абсолютно підтверджують це подання Печоріна про себе і свідчить про безжальної холодності, жорсткості його гри. Але Печорін не так безпристрасний, як рекомендується. Кілька разів він відчуває себе захопленим, навіть схвильованим. Печорін винить за здатність на живе почуття: адже він було запевнив себе, що щастя для нього не в любові, а лише у «насиченою гордості». Постійний розлад з оточуючими і не можливість посвітити своє життя високої мети спотворюють його натуру. Ідеал загальної гармонії підміняється деспотизмом переможця сердець. Але Печорин марно сподівається, що «насичена гордість» принесе йому щастя. І Віра, і Мері люблять його, а щастя йому це не приносить. Та й відносини з ними розвиваються не тільки за його волі. Поки Печорин бачить у Мері світську панночку, розпещену поклонінням, йому приносить задоволення ображати її гордість.

Але в міру того як у Мері проступає душа, здатна щиро страждати, а не грати в любов, ставлення до його до княжни стає іншим. Страх перед повсякденним жеребом, а не байдужість змушує відкинути його почуття Мері. При останньому поясненні з княжною він намагається бути спокійним і холодним, однак не вдаване страждання княжни чіпає його. Печорін жорстко судить себе: «Чи бачите, я перед Вами низький …». І все-таки відкидає можливість кохання. «Жалюгідна і бридка роль» Печоріна у відносини з Мері засуджена їм самим, і це часом заважає побачити, що при всім не шляхетність інтриги Печорин зробив дивовижне: Лялькова панночка стала живим, хоч і страждають, людиною. «Знаряддям страти» він залишається навіть у відносинах з Вірою, яку – єдину – любить, хоча і розлучений з нею. Не будь розвивається паралельно з історією княжни роману з Вірою, ми б були переконані в бездушші Печоріна, в його не здатності любити. Але ставлення з Вірою підкреслюють, що Печорін, всупереч своїм переконанням, здатний «божеволіти під впливом пристрасті».

Віра входить в роман як нагадування про «доброчинних бурях» молодості Печоріна і як жертва його дивного характеру. «Глибокі і спокійні очі» Віри, яка знає відчуття і страждання, так не схожі на «оксамитові очі» ще не чим не Тривожні княжни. Віра любить сильно і щиро. «Закид», «Глибоке відчай» і запал – ось живе рух її почуттів протягом декількох хвилин зустрічі з Печоріним в гроті. І Печорін, хоча він без гордості говорить, що «ні коли не робився рабом коханої жінки», з подивом помічає в собі трепет і біль. Під впливом цієї першої зустрічі з Вірою в П’ятигорську Печорин записує: «Вона довірила мені знову з колишньою безпечністю, – і я її не обдурив: вона – єдина жінка у світі, яку я не міг би обдурити». Тим не менш Печорин визнає і глибину натури Віри: «… це одна жінка, яка мене зрозуміла зовсім, з усіма моїми дрібними слабкостями, поганими пристрастями …»

Віра бачить не тільки їх: «… в твоїй природі є щось особливе, що – щось горде і таємниче … ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, і ніхто не може бути так достеменно не щасливий, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в іншому ». Справедливість цих слів і жорсткість логіки життя, яка розводить Віру і Печоріна, підкреслена місцем епізоду з листом до повісті. Тільки що убитий Грушницкий. Печорін знесилений душевно, і новий удар – втрата Віри – обрушується на нього, як не виноситься потрясіння. Не знайшовши гармонії в людських стосунках, Печорін віддається величавої і нічим не порушували гармонії природи.

Для Печоріна при її самотності щоденник, «журнал», – єдиний «гідний співрозмовник», з якими він може бути в повніше щирим. І ще одна цінність журналу: Це – душевна пам’ять Печоріна. Життя його, здається, розмінюється на дрібниці, і тому йому особливо важливо побачити зміст подій, зберегти їх слід, щоб не опинитися в становищі людини, стан якого передана у вірші «І нудно, і сумно …». Самолюбні не прощаючи Печорину його переваги, Грушницкий, драгунський капітан та інші члени «водяного суспільства» вважають, що Печорін пишається своєю приналежністю до петербурзького світла, до віталень, куди їх не пускають. Печорін ж, хоча і не може не бути іронічним по відношенню до «водяному суспільству», не тільки не пишається своєю перевагою, але болісно сприймає цю відстань між собою та іншими, що веде до ворожості: «Я повернувся додому, схвильований двома різними почуттями». Перше було – то журба. «За що вони мене ненавидять? – Думав я – За що? Образив чи я кого-небудь? Ні. Невже я належу до числа тих людей, яких один вид вже породжує недоброзичливість.

І я відчував, що отруйна злість мало помалу наповнювала мою душу ». Перехід від іронії смутку, від неї – до отруйної злості, що спонукає діяти, щоб не опинитися посміховиськом незначних людей, характерний для відносин Печоріна до «водяному суспільству» в цілому, і зокрема Грушницкому. Печорін при всій його іронічності досить добрий, він не передбачає в Грушницком здатності вбивати (і навіть не словом, а кулею), не передбачає ницості, агресивних проявів самолюбства. «Вроджена пристрасть суперечити» у Печоріна – не тільки ознака рефлексії, постійної боротьби в його душі, а й наслідок постійного протиборства з суспільством. Оточуючі так незначні, що Печорін постійно хоче бути несхожим на них, чинити всупереч їм, робити навпаки. Причому сам Печорін іронізує над цим впертістю: «Присутність ентузіазму обдає мене Водохресним холодом, і, я думаю, часті зносини з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника.» Грушницкий нестерпний своєї фальшивістю, позерством, претензіями, на романтизм – і Печорін в його присутності відчуває нездоланну потреба в прозової тверезості слів і поведінки.

Згода Грушницкого брати участь у змові, запропонованим драгунським капітаном, пробуджує в Печоріна «холодну злість», але він ще готовий пробачити «приятелеві» його мстивість, розпускає їм у місті «різні погані чутки» – за хвилину чесності «Я з трепетом чекав відповіді Грушницкого, холодна злість опанувала мною при думці, що якщо б не випадок, то я міг би стати посміховиськом цих дурнів ». Якщо б Грушницкий не погодився, я кинувся б йому на шию. Але після деякого мовчання він встав з свого місця, простягнув руку капітанові і сказав дуже важливо: «Добре, я згоден». Закони честі не для цих людей писані, точно також, як і не для «мирного кола чесних контрабандистів». Готовність Печоріна до вдячної людяності зруйнована ницістю Грушницкого, згідного на обман в дуелі. Однак Печорін, як шекспірівський Гамлет. Не один раз повинен переконатися в тому, що підлість невикорінна в цій людині, перш ніж зважиться на відплату. Жорстокість Печоріна викликані образою не за себе тільки через те, що на межі життя та смерті в Грушницком дрібне самолюбство виявляється сильнішим чесності, шляхетності.