Марія – Антониетта, що володіла «душею праведниці й кров’ю куртизанки», проводить із Брадомином ніч і, заважаючи слова любові зі скаргами й жалями, повідомляє йому, що це була їхня остання зустріч, – на настійну вимогу королеви їй має бути помиритися із чоловіком заради спільної справи. («З роками людин довідається, що сльози, каяття совісті й кров допомагають насолоджуватися любов’ю», – зауважує маркіз.) Брадомин у сутичці із супротивниками поранений у ліве плече. Б однієї з найближчих садиб, де тепер знайшли притулок черниці зі спаленого монастиря, маркізові роблять операцію (яку він стоїчно, без єдиного стогону, переносить) – йому доводиться ампутувати руку

Серед тих, хто доглядає за маркізом, монастирська вихованка, п’ятнадцятирічна дівчина, майже дитя. Максимина некрасива, але в неї мрійливі «оксамитові очі» і голос, «як бальзам». Маркіз зачаровує її своїм сумом. У душі Максимины пробуджується любов до нього. Не в силах упоратися зі спаленілим почуттям, Максимина позбавляє себе життя

Черниці намагаються сховати це від Брадомина, але він догадується про те, що трапилося,, і йому стає страшно своєї гріховності. Його охоплює «смуток спустошеної душі, душі дон – жуана, що губить життя, щоб потім оплакувати свої жертви». Маркіз вертається в Эстелью. Король і королева виражають йому свою вдячність і замилування його мужністю. Потім відбувається остання зустріч маркіза де Брадомина й Марії – Антониетты, що повернулася до чоловіка (його розбив удар) і доглядає за ним, відмовившись від своєї любові кмаркизу.

«Смуток лягає мені на душу, як зимовий сніг, і душу моя покривається саваном; вона як пустельне поле», – закінчує записки маркіз Ксавьер де Брадомин.