«Із сотні українців, може, один пам’ятає славу прадідів, занехаявши їхні звичаї і обряди, не вивчаючи своєї історії. А це національна зрада…» — писав Пантелеймон Куліш.
Погляди Куліша та Шевченка не завжди збігались. Але й Куліш, і Шевченко мали спільну мету, спільну мрію. Вони хотіли бачити Україну незалежною політично та духовно, український народ — щасливим і національно свідомим, а українську культуру — самобутньою.
Шевченко був категоричним та непримиренним до царату, до зневаги, яку висловлювали стосовно України. Куліш був більш толерантним, його дещо лякали полум’яні виступи Шевченка проти існуючого режиму. Але особиста позиція кожного з цих видатних діячів зумовлена передусім їхнім життєвим шляхом. Нам відомо, що Шевченко до 24 років був кріпаком, а Куліш народився у вільній козацькій родині, мав змогу вчитися та розвиватися. Шевченко пережив на власному досвіді знущання панів, тяжку працю та безправ’я, принизливе ставлення деяких петербурзьких діячів до його минулого. Усе це глибоко ранило Кобзаря, ці душевні рани не загоїлися до самої смерті Шевченка.
Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко були членами Кирило-Мефодіївського братства, а за свою творчість були засуджені Миколою І на заслання з майже однаковими вироками. «Запретить писать и сослать на службу в Вологду», — такий вирок винесли Кулішеві. Але ні Куліша, ні Шевченка не зламало заслання та гоніння. Вражаючи нас своєю прямотою та сміливістю, кожен по-своєму, згідно зі своєю вдачею та поглядами, не припиняв ні на мить боротися за долю народу.
Відомо, що Шевченко спілкувався з Кулішем, був боярином у нього на весіллі, глибоко шанував творчу діяльність Куліша. Тарас Шевченко оцінив і «Чорну раду». Ось що він пише Кулішеві про його роман: «Спасибі тобі, милий друже мій син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Одне слово, це справжній козак — лицар — щирий, чесний, сміливий.
У романі багато колоритних образів козаків, але найяскравіший з них — образ запорожця Кирила Тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько. Головне для Кирила — сина запорожця, — козацька честь. «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного», — говорить він своєму побратимові, коли той намовляє його стріляти в Петра Шраменка, у ко – торого лише шабля в руках.
Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Ось як розуміє Кирило сенс козацького життя: «А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже».
Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру. Своїм твором Куліш звеличив самобутність духовного життя нашої нації, ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.
