Лірика Некрасова – новий етап у розвитку російської поезії. У ній розкриваються думки, почуття, настрої, погляди людини нової соціальної епохи – представника демократичних разночинных кіл, що пережило важкі протиріччя періоду розпаду кріпосництва й зародження буржуазних капіталістичних відносин
Ліричні вірші Некрасова знаменували собою насамперед новий підхід до дійсності, затверджували у поезії принцип гражданственности, дотоле лише намечались.. По правдивості й глибині розкриття внутрішнього миру людини, по повноті й різноманіттю охоплення життя лірика Некрасова не тільки підсумовувала досягнення російської поезії XIX століття, але й багато в чому визначала її подальший розвиток
Осмислюючи свою творчість, дискутуючи з апологетами чистого мистецтва, Некрасов неодноразово виступав з поетичними деклараціями, у яких підкреслював демократичний і революційний характер своєї поезії. В 1848 році він пише вірш, тема якого стала лейтмотивом усього його творчості. У цьому вірші образ Музи виростає в трагічний символ поневоленого й змученого народу
Учорашній день, години в шостому,
Зайшов я на Сінну,
Там били жінку батогом,
Селянку молоду
Ні звуку з її грудей,
Лише бич свистав, граючи…
И Музі я сказав: «Дивися!
Сестра твоя рідна!»
Поезії Некрасова далекі умовність, абстрагованість. Образ Музи відбитий не в традиційній символіці античної міфології, а в образі страждаючої селянської жінки, що піддається жорстокої й ганебної страти. Це Муза бідняків, Муза народу, горда й прекрасна у своїх стражданнях, що призиває котмщению.
Погляди Некрасова на роль поета й призначення поезії в суспільстві знайшли своє відбиття в іншому, більше пізньому вірші «Поет і громадянин», що став поетичним маніфестом нового, демократичного напрямку в Літературі. У цьому програмному добутку затверджується соціально значима спрямованість поезії, її активна участь у житті визначає саму роль поета – громадянина, суспільного діяча:
Іди у вогонь за честь Вітчизни,
За убежденье, за любов…
Іди й гинь бездоганно.
Умреш недарма: справа міцно,
Коли під ним струменіє кров…
Некрасов говорить не тільки про те, що поезія завжди пов’язана з життям, жадає від поета цивільного подвигу, але й бичує пасивність, відхилення від рішення суспільних проблем, що прикривається міркуваннями про інше призначення поезії:
Поетом можеш ти не бути,
Але громадянином бути зобов’язаний
Некрасов не відриває поета від служіння мистецтву, але вимагає підкоряти це служіння високим і гуманним завданням. Цю програму й здійснював Некрасов у своїй творчості
У своїй ліриці Некрасов розкрив нове сприйняття миру. Він переборов прекраснодушний абстрактний гуманізм, властивий багатьом поетам, його сучасникам
Те серце не навчиться любити,
Яке утомилося ненавидіти, –
Писав Некрасов
Любов поета до народу породжувала невблаганну ненависть до його гнобителів. Любов і ненависть були тією силою, що визначала внутрішній пафос його творчості. Поетові чужо пасивне споглядання життя, воно не йде від її, а, навпаки, енергійно й жагуче бореться за її перебудову, викриває тих, хто заважає щастю народу
Ліричним пафосом і сатиричним бичуванням перейнято одне з найбільш відомих його віршів – «Міркування в парадного під’їзду», що різко викриває самодержавно – кріпосницький режим
Власникові розкішних палат, що считали «життям завидною залицяння, обжерливість, гру», поет протиставляє життя кріпаків; фальшивій парадній стороні бюрократично – дворянського суспільства з його зовнішнім благополуччям протиставляється убожіючи селянська Росія, народ. З великою образотворчою силою поет показує наочно приклади вбогості, затурканості, знедоленості мужицької Росії:
…некрасиві на погляд
Засмаглі особи й руки,
Армячишко худий на плечах,
По торбинці на спинах зігнутих,
Хрест на шиї й кров на ногах,
У саморобні постоли взутих…
Селяни у вірші ще забиті й покірні:
И пішли вони сонцем палимы,
Повторюючи: «Суди його Бог!»
Розводячи безнадійно руками
И покуда я бачити їх міг,
З непокритими йшли головами
Саме цю покірність, нездатність до боротьби й прагне оттенить Некрасов, тим самим бажаючи розбудити в народі свідомість необхідності боротьби. Вірш завершується авторським роздумом про долі Росії. У скорботних словах поета чується не тільки гаряче співчуття до пограбованого селянина, але й обвинувачення влада імущим. Поет призиває народ піднятися на боротьбу споработителями.
Ти прокинешся ль, виконаний сил?
Безжалісні правдиві картини людського горя й страждань знедолених людей, створювані поетом, здобувають типовий характер у циклі віршів «На вулиці».
Проста буденна сценка, буденна «фізіологія» столиці, здавалося б, випадково побачений епізод розкривають соціальні протиріччя столиці, трагізм повсякденності
Голодного бідняка, укравшего в торговця калач, веде в ділянку городовий. Баба мати в сльозах проводжає свого Ванюшу, якого забрали в рекрути, – все це ескізні замальовки вуличних вражень, але вони типові для будня міста, у кожному із цих ескізів криється життєва драма
Доля мужика була важка, але ще більш важкої була доля селянської жінки, опис якої займає значне місце в лірику Некрасова. У вірші « чиЇду вночі по вулиці темної» поет малює типову картину потреби, страждань, горя, що випало на частку простій росіянці жінки. Це розповідь про безрадісну любов бідняків, про лиховісну вбогість, що калічить найясніші чисті почуття людини
Малюючи страшні картини страждань і нещасть народу й бачачи єдиний шлях перебудови життя в революції, Некрасов створює образи людей, здатних устати на чолі повсталих мас. Зображенню революціонерів – демократів присвячений цілий цикл. У вірші «Пам’яті Добролюбова», одному із кращих у цьому циклі, Некрасов малює портрет людини нової соціальної формації, передає риси революціонера. У вигляді Добролюбова він насамперед виділяє підпорядкування особистого життя високим суспільним цілям, інтересам народу, готовність до самопожертви:
Суворий ти був, ти замолоду
Умів розуму страсті підкоряти,
Учив ти жити для слави, для волі,
Але більше вчив ти вмирати
Духовну чистоту, віру у високий ідеал, революційний патріотизм Добролюбова Некрасов розкриває в наступних рядках:
Свідомо мирські наслажденья
Ти відкидав, ти чистоту зберігав…
Як жінку, ти батьківщину любив…
Горіння революціонера, високий пафос моральної чистоти й велич подвигу служіння народу сполучаються в образі Добролюбова з розумом, прозорливістю й могутньою думкою революційного діяча:
Який світильник розуму згас!
Яке серце битися перестало!
Щоб передати духовна велич Добролюбова, поет звертається до піднесено – одичного стилю. Це вірш – поетичний пам’ятник новій людині, революціонерові, вигляд якого Некрасов побачив Вдобролюбове.
Таким чином, ми бачимо, що Некрасов широко розсунув границі лірики. Насамперед надзвичайно розсунув коло тем: не тільки особисті переживання поета стали надбанням його поезії, але й все різноманіття навколишнього мира
Це лірика життя, лірика дії. Їй далекі пасивність, споглядальність, недомовленість. Центральне місце в ній – народ у своєму прагненні на щастя, красі, справедливості. Це прагнення в Некрасова здобуває конкретний, соціальний характер
