Чудово сказано в «Графі Нулине» про англійський роман: «класичний, стародавній, чудово довгий, довгий – довгий, повчальний і чинний…» Як бачимо, уже в пушкінські часи відношення до «класичного» романам було досить іронічним (відзначимо попутно, що перший росіянин переклад роману вийшов в 1788 р. за назвою «Весела книга, або Витівки людські»; у назві цьому цілком позначилося розуміння обох іпостасей роману – його иронизма і його философичности) – і дійсно, сьогодні роман Смоллета представляється досить «довгим, довгим, довгим», у ньому відчувається якась надмірність – сюжетних поворотів, вставних новел, що діють осіб і т.д. При цій надмірності – безсумнівна повторюваність усього перерахованого вище. Втім, «чинним» роман Смоллета назвати ніяк не можна: у ньому, при всій часом ваговитості, безсумнівно, відчуваються чисто «фальстафовский дух» і дивна внутрішня розкутість – як автора, так і його героїв, – і глузування над святенництвом, у будь – якому, самому несподіваному прояві… Однак звернемося ксюжету.
Властиво, оповідання починається ще до появи його головного героя на світло, починається зі знайомства його батьків – папеньки, есквайра Гемэлиедя пикля, що проживає «у якімсь графстві Англії, що з однієї сторони обмивається морем і перебуває на відстані ста миль від столиці», і маменьки, мисс Сэли Эплби. Втім, надалі оповіданні батьки героя з’являться нечасто, непояснена ненависть, що миссис Пикль харчувала до свого первістка, зробить Перигрина вигнанцем з малого років, і все дитинство й всю юність він проведе в будинку друга свого батька коммодора Траньона, що був моряка, описаного Смоллетом з неймовірною колоритністю: його мовлення майже суцільно складається із сугубо морської термінології, за допомогою якоїсь він викладає всі свої судження, як правило, до моря не мають ніякого відносини, вдобавок весь уклад його будинку, називаного «міцністю», зберігає прикмети морського життя, чому «потурають» його співтовариш лейтенант Джек Хетчуэй і його слуга, що був боцман Том Пайпс. Саме ці люди стануть на все життя самими відданими й вірними друзями нашого героя
Втім, незабаром Перигрин і коммодор Траньон порідняться, тому що сестра Пикля – Старшого, мисс Гризль, стане дружиною коммодора, а маленький Пери, таким чином, виявиться його племінником. Пушкінська формула «дитина був резов, але милий» цілком застосовна до маленького (і не дуже маленькому теж) Перигрину. Дитячі витівки переміняються юнацькими, перед нами проходять його «шкільні роки», ми знайомимося із ще одним досить колоритним типом – учителем і наставником Перигрина Джолтером.
И неодмінні учасники його забав і витівок – лейтенант Хетчуэй і Том Пайпс, які душі не сподіваються у своєму юному «пані». Потім – перша закоханість – зустріч із Емілією Гантлит. Адресовані їй вірші Перигрина – відверто пародійні (виразно чутний авторська інтонація!), укупі з повною серйозністю юного закоханого це сполучення дає приголомшливий ефект фарсу
Емілія виявиться тією самою героїнею, відносини з якої протривають у Перигрина аж до самого фіналу роману, пройшовши через всі «покладені» стадії: спробу її відвезти й спокусити, образи, речення й відмова, взаємні борошна й наприкінці благополучне з’єднання в «законному шлюбі» повзрослевшего Перигрина, що навчився хоч небагато відрізняти щире від помилкового, і великодушно простила й всі заколишньої Емілії. Втім, любовний сюжет теж, зрозуміло, обтяжений усілякими відгалуженнями й усложненностями: наприклад, в Емілії є брат, Годфри, а їхній покійний батько, Нэд Гантлит, виявляється стародавнім другом Траньона, його соратником по колишніх боях на поле брані. Великодушний Траньон купує для Годфри офіцерський патент, сказавши юнакові, що це його батько ніколи позичив йому энную суму грошей, якусь Траньон тепер у такий спосіб йому й повертає; різкість, прямота старого вояка цілком вдало сполучаються в нього з тактом і педантичністю. Взагалі Траньон при всій своїй чудакуватості (а бути може, і внаслідок її) виявляється одним із самих чарівних персонажів роману – не схожий на інші, далекий умовностей і «світської» неправди, прямій і безкорисливий, щиро люблячий і настільки ж що щиро ненавидить, що не приховує своїх почуттів і не змінює своїм прихильностям ні при яких обставинах
Тим часом у батьків Перигрина з’являються й інші діти: син, що носить те ж ім’я, що і його батько, Гем, і дочка Джулия. Брат виявляється огидною дитиною, жорстоким, мстивим, підступним – і внаслідок цього – улюбленцем матері, подібно їй, що люто ненавидить Перигрина (ніколи більше при житті батьків не переступав поріг їхнього будинку), а от Джулия, навпроти, волею случаючи познайомившись зі старшим братом, щиро до нього привязывается, і Пери платить їй настільки ж відданою любов’ю. Він – Те й рятує її з рідного дому, коли сестра, уставши на його сторону в протистоянні з матір’ю й молодшим братом, виявляється також у рідному чи будинку те заручницею, чи те бранкою. Перигрин перевозить її в будинок Траньона й пізніше цілком успішно сприяє її щасливому шлюбу
Для роману Смоллета характерна присутність у ньому «відсилань» до реальних персонажів і подій тої епохи. Такі багато хто «вставні новели», як, приміром, оповідання «знатної леді» за назвою «Мемуари» і приналежний, як думають коментатори, знатній покровительці Смоллета леді Вэн. Участь самого Смоллета в тексті «Мемуарів» явно обмежується лише стилістичним виправленням – настільки їхній тон, їхня безбарвність і повчальність відрізняються від властиво смоллетовского оповідання. У першій редакції роману втримувалися випади проти Филдинга, а також проти знаменитого актора Дэвида Гаррика, у другому виданні, що з’явилося в 1758 р., Смоллет ці випади зняв. Однак примітна «відсилання», що є присутнім у канонічному тексті роману, до попереднього добутку самого Смоллета – його першому знаменитому роману «Пригоди Родрика Рэндома»: в одному із зустрінутих їм людей Перигрин довідається «особу, про яке настільки шанобливо згадується в «Пригодах Родрика Рэндома». Цей елемент містифікації надає оповіданню Смоллета зненацька сучасне фарбування, вносячи розмаїтість у деяку монотонність сюжетної канви
А крім того, тим самим письменник підкреслює «хроникальность» оповідання, поєднуючи свої романи у своєрідний «цикл» – якийсь єдиний сплав життєписів, окремих замальовок, реалій епохи. Настільки ж колоритний і барвисте оповідання Смоллета про поїздку Перигрина в Париж, Антверпен, інші міста й країни, його опис аж ніяк не «сентиментального» подорожі свого героя. Опис «світла», не приймаючого, до речі, Перигрина у свої «згуртовані ряди», тому що, при всій розв’язності юнака, все – таки був у ньому вгаданий чужинець, «людина з боку»; розповідаючи про висновок Перигрина в Бастилію, Смоллет з насолодою описує зухвалість і безстрашність свого зовсім не ідеального героя. І знову – колоритні особистості, що зустрічаються Перигрину на його шляху, зокрема два його співвітчизники, живописець Пелит і якийсь учений доктор, його близький приятель, чиї примхи стають для Перигрина приводом до незліченних витівок і глузувань не завжди необразливої властивості. У своїх «жартах» Перигрин проявляє й винахідливість, і глузлива вдача, і навіть певну жорстокість, уміння скористатися людськими слабостями (якихось і сам він, до речі, не позбавлений).
У герої Смоллета є безсумнівно щось від шахрая, улюбленого персонажа пикарескных романів: шахрай, пройдисвіт, насмішник, добрий малий, собі на розумі, далекий від моралізування й щораз сам готовий порушити будь – які «моральні підвалини». Такі численні любовні пригоди Перигрина, у яких він чудово водить за ніс чоловіків, що обманюються їм,, із задоволенням наставляючи їм рога (за що, втім, ті цілком резонно змушують його потім розплачуватися, насилаючи різного роду неприємності, досить істотні). Але при всім при тім Смоллет вкладає у вуста свого героя багато думок і спостереження, з якими сам солідаризується, приписуючи йому власні погляди й переконання
чиЙде мовлення про театр, у міркуваннях про яке Пикль зненацька проявляє здоровий глузд і безсумнівний професіоналізм, або ж про лицемірство священнослужителів, далекому натурі Перигрина, з обліком всіх своїх слабостей і недоліків, властивих взагалі людині, наш герой висловлює багато здорових щирих, безпосередніх і палких зауважень, хоча й не далекий сам часом удавання. Йому дорівнює чужо всякий прояв начотництва, будь – яка форма обмеженості – чи заходить мовлення про релігію, наукові відкриття, справи літературних або театральних. І отут уже авторське глузування невіддільне від тої, якийсь піддає своїх опонентів його герой
Завершивши свою подорож черговою любовною пригодою, цього разу имеющим місце в Гаазі, Перигрин вертається в Англію. Саме в той момент, коли його герой ступає на рідну землю, автор думає необхідним дати йому, чи ледве не вперше, «характеристику» цілком безсторонню: «На жаль, праця, мною початий, накладає на мене обов’язок указати на… розбещення почуттів нашого гордовитого юнака, що перебував тепер у розквіті молодості, був сп’янений свідомістю своїх достоїнств, окрилений фантастичними надіями й пишався своїм станом…» Він проводить свого героя ще через багато життєвих випробувань, які почасти збивають із його «пилок» самовпевненості, непогрішності, прихильності до того, що сьогодні ми називаємо «уседозволеністю». Смоллет називає його «шукачем пригод»; юний джиґун, повний життєвої енергії, що він не знає, куди застосувати, розтрачуючи її на «любовні втіхи».
