Ці мотиви голосно звучать у збірці “Фантазії в маневрі Калло”, де зібрані твори Гофмана, написані з 1808 по 1814 рік. Центральною фігурою збірки є вже згадуваний капельмейстер Крайслер, який пізніше перейде в роман “Житейська філософія кота Мурра”. Справжній гофманівський ентузіаст, безмежно відданий своєму мистецтву, музиці, Крайслер живе в реальній німецькій дійсності, світі, де безроздільно панують філістери. Йому немає місця в цьому світі, він приречений в ньому на самотність і страждання.
Романтизм був першим художнім напрямом, в якому визначилася й набула значного поширення тема мистецтва й митця в їхньому співвідношенні з суспільством і суспільним життям. При цьому у романтиків, насамперед і особливо у німецьких, трактування цієї теми набрало антитетичного характеру, осмислювалася вона в протиставленнях духу й життя, мистецтва й дійсності. Романтики гостро відчули матеріально-утилітарний характер та спрямованість нової цивілізації (в цьому, власне, суть гофманівського “філістерства”) і палко виступили на захист духу й мистецтва. Дійсність поставала в їхніх творах не тільки чужою, а й глибоко ворожою мистецтву, а митець перетворювався на фігуру неприкаяну й трагічну. Таким і є гофманівський Крайслер, який ніде не може знайти надійного притулку і якого світ філістерів, вже в романі “Житейська філософія кота Мурра”, доводить, зрештою, до божевілля.
У “Фантазіях в манері Калло” виразно проявилися деякі характерні риси поетики й стилю Гофмана. Пояснюючи у вступі до першого тому збірки, чим привабило його мистецтво Жака Калло, французького барокового живописця й графіка першої третини XVII ст., він характеризує й свій стиль, його оригінальні риси. Мистецтво Калло, зазначає Гофман, “йде далі правил живопису, його малюнки, скоріше, можна назвати відображенням всіх дивних фантастичних явищ, викликаних чарами його най-жвавішої фантазії”. І навіть у малюнках, взятих із життя, “завжди відчувається його своєрідний, глибоко індивідуальний почерк, що надає його фігурам і групам щось дивно знайоме й водночас чуже”. Відзначається також “іронія, що висміює людину”, і “комізм, під покровом якого серйозний і вдумливий спостерігач відкриває таємничі натяки”, тобто риси, органічно властиві самому Гофману.
