На війні 1805 ми бачили Миколи Ростова таким же юним хлопчиком. Але Петя не повторює свого брата, він інший. Повідомивши Денисову, що вже був у битві під Вязьмою, він розповідає, як «там відзначився один гусар». Микола в його віці неодмінно розповів би про свої подвиги – не помітив би, як прибрехав. Петя весь час боїться пробрехатись, він дуже чесний. Передаючи козакові шаблю, щоб той її наточив, Петя сказгл було: «затупив …» – але тут же виправився – він боявся збрехати: «вона ніколи гостро не була». Микола, як і Петя, пристрасно хотів виглядати дорослим, він наслідував Денисову, ніколи б в житті не показав своєї жалості до полоненого хлопчикові французові і нічим би не видав своїх почуттів. Петя мучиться, що його вважатимуть маленьким, але все-таки запитує, чи не можна нагодувати полоненого.
Познакомівшісь, нарешті, з Петром, ми дізнаємося в ньому риси його сім’ї і милуємося їм: він такий добрий, відкритий, чистий! Готовий роздати всі свої покупки, всім вірить, навіть маркітанта вважає дуже чесним, і весь час намагається бути гідним геройського суспільства, в яке привела його доля. Потрапивши в загін Денисова, Петро, звичайно, вже закоханий у нього і «вирішив сам з собою, що генерал його, якого він до сих пір дуже поважав, – погань, німець, що Денисов герой, і Есаулов герой, і що Тихон герой, і що йому було б соромно виїхати від них у важку хвилину ». У цієї дитини є чіткі уявлення про те, що соромно і що потрібно: як його сестра Наташа, він пристрасно хоче жити правильно, як треба.
Як і всякий підліток, Петя весь час боїться зробити що-небудь не так, не по-дорослому. Він намагається наслідувати Денисову, кілька разів повторює за Долоховим, що «звик все робити акуратно»; по дитяче все-таки перемагає п нього: «Я звик що-небудь солодке», – виривається в нього.
Ймовірноо, тому, що під час їх запеклої поїздки Петя, завмираючи від страху, жодного разу цього страху не видав. Ми ж пам’ятаємо його брата в перших боях – Микола але міг перемогти себе. А Петя може. Долохов дуже необачно взяв із собою в розвідку необстріляного хлопчика – хлопчик не підкачав, і це сподобалося Долохову. У ніч перед битвою Петя в напівсні чує музику н командує нею, і здається йому, що він створює звуки … «Катай, моя музика! Ну! .. »- Думав Петя, і звуки слухав його, і він був щасливий. Величезний, нікому і навіть самому Петру ще невідомий світ жив у ньому, – світ, сповнений краси і добра. Не готовий Петя до війні та її жорстокості, не розуміє він війни. Коли Денисов сказав про Тихона Щербатов: «Це наш пластун. Я його посилав мови взяти », – Петя« рішуче не зрозумів жодного слова », хоча і не показав цього. Він відчуває незручність при думці про те, що Тихон тільки що вбив людину, і при суперечці Долохова з Денисовим про полонених: Денисов посилає їх в місто, Долохов розстрілює – Петя інстинктивно намагається не зрозуміти цього.
Слухаючи і спостерігаючи разом з Петром, ми бачимо нещадність війни, якої він не хоче помічати, бо грає: то готується до того, «як він, як випливає великим і офіцеру, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим»; то пристрасно проситься «в саму … в головну …», благає: «Мені дайте команду зовсім, щоб я командував … ну що вам варто?»
Це «ну що вам варто?» – Дитяче уявлення про те, що дорослі все можуть, – ранить болючіше за все, коли читаєш про Петі.
Здавалося б, Толстой покаже цей бій очима Петі, як він завжди робить. Але бачимо ми на цей раз очима самого Толстого, – перед нами жорстокий побут війни: Денисов їхав мовчки, стало світати, коні ковзали, туман приховував віддалені предмети, один француз «впав у бруд під ногами Петино коні …». Як колись під Аустерліцем Андрій відчув, ніби його вдарили палицею по голові, – так і тепер все сталося жахливо просто: козаки побачили, що Петя «важко впав на мокру землю», і «швидко засіпалися його руки і ноги, незважаючи на те, що голова його не ворушилася ». Денисов побачив ще здалеку щось знайоме йому, безсумнівно мертве становище і все-таки не повірив, і скрикнув: «Убитий?». Скільки вбитих бачив Денисов! Але, може бути, тільки над тілом хлопчика він остаточно зрозумів, що з кожним убитим йде цілий світ завжди.
