Жахливе століття – Жахливі серця…
Написана А. С. Пушкіним п’єса «Скупий лицар» по праву може називатися тонким психологічним аналізом душі людини, глибоким вивченням сутності особистості, її пороків і страстей
Чільною темою драматичного добутку є, саме, скнарість, жадібність, гиперболизированная в якусь неприборкану пристрасть до накопичення й небажання витрачати ні копійки
Ця тема майстерно розкрита автором у її самих дрібні тонкостях
Поет обрисовує трагичную картину що відбувається – людин, що розбещується своїм пороком, не тільки поступово божеволіє, але й віддаляється від родичів, викликаючи їхній переляк і відразу
Більше того, поет приділяє увагу й першоджерела, що зародило цю небачену нелюдське прагнення кзолоту.
Олександр Сергійович підносить головного героя – скупого лицаря, як породження певної історичної епохи, але однак же, кожний період історії здатний створити таку людину
Поет не пускається в моралі, не намагається викрити мораль, він лише у всій вроді показує жахливу владу пороків над людьми, владу й силу підступного металу над людськими душами
Пристрасть до грошей барона заснована на його безмежній спразі влади над іншими. Він «марніє як Кощій над златом» у черговий раз відмовляючи у своїх примхах і собі й бідному синові, намагається довести, що всі підвладно йому в цьому світі
Міркуючи він містить, що на його багатства можна купити абсолютно все: любов, добре відношення до себе, нещадна праця батраків, і вибудувати розкішні палаци, і поневолити розуми…
Скупий лицар думає про свою безкарність і повне всевладдя, загордившись себе якимсь божеством:
«Мені все послушно, я ж – нічому…»
Однак, далі солодких мрій і мріянь барон не йде, запевняючи себе, що він вище бажань і йому досить лише відчувати ця міць
Насправді ж, він обманює самого себе
Відкриваючи скрині, наповнені золотом і сріблом, він лише любується ними й заковує на замки знову. Мрії залишаються мріями. Сили ж, якими наділяє себе скнара, не божественні. Він раб, жалюгідний раб свого багатства, знехтуваного металу
Син Альбер у розпачі викликує:
«ПРО! мій батько не слуг і не друзів
У них бачить, а панів; і сам їм служить.»
Для батька – його син ворог номер один. Він той, хто після смерті розтратить усе до останнього гроша, изничтожит його мрії. І на краю загибелі, з передсмертної агонії старий кричить:
«Ключі, ключі мої!» – страшачись за майбутнє багатства
