Повний зміст Смерть Ахіллеса Акунин Б. 1/7
Частина перша
Фандорин
Глава перша,
у якій ланки випадків сплітаються в ланцюг долі
Ледь ранковий петербурзький поїзд, ще толком не зринувши із клубів паровозного диму, зупинився в перону Миколаївського вокзалу, тільки – но кондуктори відкинули драбинки й взяли під козирок, як з вагона першого класу на платформу зстрибнув парубок досить примітної зовнішності. Він немов зійшов з картинки паризького журналу, що оспівує моди літнього сезону 1882 року: світло пісковий чесучевий костюм, крислата капелюх італійської соломки, гостроносі туфлі з білими гамашами й срібними кнопками, у руці – витончена тростинка зі срібним же набалдашником. Однак увагу залучав не стільки франтівське вбрання пасажира, скільки імпозантна, можна навіть сказати, ефектна зовнішність. Парубок був високий, стрункий, широкоплечий, на мир дивився ясними блакитними очами, йому надзвичайно йшли тонкі підкручені вусики, а чорні, акуратно причесані волосся мали дивну особливість – интригующе сріблилися на скронях.
Носії споро вивантажили багаж, що належав парубкові, що заслуговує окремого опису. Крім валіз і саквояжів на перон винесли складаний велосипед, гімнастичні гирі й зв’язування із книгами на різних мовах. Останнім з вагона спустився низенький, кривоногий азіат щільної статури з надзвичайно важливим толстощеким особою. Він був одягнений у зелену ліврею, що дуже погано сполучалася з дерев’яними сандаліями на ремінцях і квітчастому паперовому віялі, що звисав на шовковому шнурку з його шиї. У руках коротышка тримав чотирикутний лакований горщик, у якому виростала малюсінька сосна, немов перенесшаяся на московський вокзал прямо із царства ліліпутів.
Оглянувши нудні станційні будови, парубок з не цілком зрозумілим хвилюванням вдихнув прокопчене вокзальне повітря й прошептав: «Господи боже, шість років». Однак довго віддаватися мрійності йому не дозволили. На пасажирів зі столичного поїзда вже налетіли візники, по більшій частині із числа приписаних до московських готелів. У бій за красеня брюнета, смотревшегося завидним клієнтом, вступили молодці із чотирьох готелів, що вважалися в першопрестольної самими шикарними – «Метрополя», «Клаптевої», «Дрездена» і «Дюссо».
– А от в «Метрополь» подаруйте! – викликнув перший. – Новітній готель по істинно європейському звичаї! А для китайця вашого при нумере особлива комірка є!
– Це не до китаєць, а японець, – пояснив парубок, причому виявилося, що він злегка заїкається. – И я б бажав, щоб він оселився разом із мною.
– Так извольте до нас, в «Клаптеву»! – відтіснив конкурента плечем другий візник. – Коли знімаєте нумер від п’яти рублів, доставляємо безкоштовно. Домчу з вітерцем!
– В «Клаптевої» я коли те зупинявся, – повідомив парубок. – Гарний готель.
– Навіщо вам, пан, энтот мурашник, – вступив у сутичку третій. – У нас в «Дрездене» тиша, благоліпність, і віконця прямо на Тверскую, додому князя губернатора.
Пасажир зацікавився:
– Справді? Це дуже зручно. Я, чи бачите, саме повинен служити в його сіятельства. Мабуть…
– Эх, пан! – закричав останній з кучерів, молодий франт у малиновій жилетці, з набриолиненным до дзеркального блиску проділом. – У Дюссо всі найкращі письменники зупинялися – і Достоєвський, і граф Толстої, і сам пан Крестовский.
Виверт готельного психолога, що звернув увагу на зв’язування із книгами, удалася. Красень брюнет ойкнув:
– Невже граф Толстої?
– А як же, ледве в Москву подарують, так першою справою до нас с. – Малиновий уже підхопив дві валізи й діловито прикрикнув на японця. – Ходячи ходячи, твоя за мною носи!
– Ну до Дюссо, так до Дюссо, – знизав плечима парубок, не відаючи, що це його рішення стане першою ланкою у фатальному ланцюжку наступних подій.
– Ах, Маса, як Москва те перемінилася, – усе повторював по японски красавчик, безупинно вертячись на шкіряному сидінні пролетки. – Прямо не довідатися. Мостова вся брукова, не те що в Токіо. Скільки чистої публіки! Дивися, це конка, вона по маршруті ходить. І дама нагорі, на імперіалі! А колись дам наверх не пускали – непристойно.
– Чому, пан? – запитав Маса, якого повністю кликали Масахиро Сибата.
– Ну як же, щоб з нижньої площадки не підглядали, коли дама по драбинці піднімається.
– Європейські дурості й варварство, – знизав плечима слуга. – А я вам, пан, от що скажу. Як тільки прибудемо на постоялий двір, треба буде скоріше куртизанку викликати до вас, і щоб неодмінно першого розряду. А мені можна третього. Отут гарні жінки. Високі, товсті. Набагато краще японок.
– Відстань ти зі своєю дурницею, – розсердився парубок. – Слухати огидно.
Японець осудливо покачав головою:
– Ну скільки можна засмучуватися по Мидори сан? Зітхати із за жінки, що ніколи більше не побачиш – порожнє заняття.
Але його хазяїн усе таки зітхнув, а потім ще раз і, видно, щоб відволіктися від смутних думок, запитав у кучерів (саме проїжджали Страсний монастир):
– А кому це на б бульварі пам’ятник поставили? Невже лордові Байронові?
– Пушкін це, Олександр Сергеич, – докірливо обернувся візник. Парубок почервонів і знову залопотав що те по ненашому, звертаючись до косоокого коротышке. Візник розібрав тільки тричі повторене слово «Пусикин».
Готель «Дюссо» утримувалася на зразок найкращих паризьких – з ліврейним швейцаром у парадного під’їзду, із просторим вестибюлем, де в діжках росли азалії й магнолії, із власним рестораном. Пасажир з петербурзького поїзда зняв гарний шестирублевый нумер з вікнами на Театральний проїзд, записався в книзі колезьким асессором Эрастом Петровичем Фандориным і із цікавістю підійшов до великої чорної дошки, на якій по європейському звичаї були крейдою написані імена постояльців.
Зверху крупно, із завитушками, число:
25 липня. П’ятниця ~ 7 Juliet, vendredi.
Трохи нижче, на самому почесному місці, каліграфічно виведено:
Генерал адьютант від інфантерії М. Д.Соболєв ~ № 47.
– Не може бути! – викликнув колезький асессор. – Яка удача! – И, обернувшись до портье, запитав. – У себе чи його високопревосходительство? Ми з ним д давні знакомцы!
– Так точно, у себе з, – поклонився служитель. – Тільки вчора в’їхали. Зі свитою. Все вугільне приміщення зайняли, геть за тими дверима коридор весь ихний с. Але поки почивають, і тривожити не велено с.
– Мішель? У полдевятого ранку? – здивувався Фандорин. – Це на нього несхоже. Втім, люди міняються. Извольте передати г генералові, що я в нумере двадцятому – він неодмінно захоче мене бачити.
И парубок повернувся йти, але отут відбулася ще одна випадковість, який призначено було стати другою ланкою в хитромудрій в’язі долі. Двері, що ведуть у зайнятий високим гостем коридор, раптово відкрила, і звідти виглянув чорнобривий і чубатий козачий офіцер з орлиним носом і впалими, синюватими від неголеності щоками.
– Людина! – гучно крикнув він, нетерпляче труснувши листком паперу. – Пішли на телеграф депешу відправити. Жваво!
– Гукмасов, ви? – Эраст Петрович розпростер объятья. – Скільки років, скільки зим! Що, всі Патроклом при нашім Ахіллесі? І вже осавул. П поздоровляю!
Однак цей дружній вигук не зробив на офіцера ніякого враження, а якщо й зробив, то несприятливе. Осавул обпалив молодого чепуруна недобрим поглядом чорних циганських очей і ні слова більше не говорячи захлопнув двері. Фандорин так і застиг у безглуздій позі з розкинутими в сторони руками – начебто хотів пуститися в танок так передумав.
– Справді, – зніяковіло промурмотав він. – Як всі п перемінилося – і місто, і люди.
– чи Не накажете сніданок у нумер? – запитав портье, роблячи вигляд, що не помітив асессорова конфузу.
– Ні, не потрібно, – відповів той. – Нехай краще принесуть із льоху цебро льоду. А, мабуть, що й д два.
У номері, просторому й багато обставленому, постоялець повівся досить незвичайно. Він роздягнувся догола, перевернувся долілиць головою й, майже не стосуючись стіни ногами, десять разів віджався від підлоги на руках. Слугу японця поводження пана нітрохи не здивувало. Прийнявши від коридорного два цебра, наповнені колотим льодом, азіат висипав акуратні сірі куби у ванну, налив туди холодної води з мідного крана й став чекати, поки колезький асессор закінчить свою дивовижну гімнастику.
Мінуту через раскрасневшийся від экзерциций Фандорин увійшов у ванну кімнату й рішуче опустився в застрашливу крижану купіль.
– Маса, дістань віцмундир. Ордена. В оксамитових коробочках. Поїду представлятися князеві.
Говорив він коротко, крізь стиснуті зуби. Очевидно, купання вимагало неабияких вольових зусиль.
– До самого імператорського намісника, вашому новому панові? – шанобливо запитав Маса. – Тоді я дістану й меч. Без меча ніяк неможливо. Одна справа – російський посол у Токіо, якому ви служили раніше, з ним можна було не церемонитися. І зовсім інше – губернатор такого великого кам’яного міста. Навіть і не сперечайтеся.
Він відлучився й незабаром повернувся з парадною чиновницькою шпагою, благоговійно несучи її на витягнутих руках.
Очевидно зрозумівши, що сперечатися даремно, Эраст Петрович тільки зітхнув.
– Тому що щодо куртизанки, пан? – запитав Маса, стурбовано дивлячись на блакитне від холоду особа хазяїна. – Здоров’я насамперед.
– Пішов до чорта. – Фандорин, клацаючи зубами, піднявся. – П рушник і одягатися.
– Входите, голубчик, входите. А ми вас отут чекаємо. Так сказати, таємний синедріон у повному складі, хе хе.
Такими словами привітав причепуреного колезького асессора всемогутній хазяїн матінки Москви князь Володимир Андрійович Довгорукої.
– Так що ж ви стали на порозі? Подаруйте от сюди, у крісло. І зрячи в мундир вырядились, так ще при шпазі. До мене можна попросту, у сюртуку.
За шість років, які Эраст Петрович провів у закордонних мандрівках, старий генерал губернатор сильно здав. Каштанові кучері (явно штучного походження) ніяк не бажали дійти згоди з поборозненим глибокими зморшками особою, у звислих вусах і пишних бакенбардах підозріло були відсутні сиві волоски, а надто молодецька постава наводила на думку про корсет. Півтора десятка років правил князь першопрестольної, правил м’яко, але хватко, за що недруги називали його Юрієм Довгоруким і Володею Велике Гніздо, а доброзичливці Володимиром Червоне Сонечко.
– От і наш заморський гість, – сказав губернатор, – звертаючись до двох важливим панам, військовому й статському, що сидели в кріслах поруч неосяжного письмового стола. – Мій новий чиновник особливих доручень колезький асессор Фандорин. Призначений до мене з Петербурга, а колись служив у нашім посольстві на самому краї світла, у Японській імперії. Знайомтеся, голубчик, – обернувся князь до Фандорину. – Московський обер поліцеймейстер Караченцев Євгеній Осипович. Опора законності й порядку. – Він жестом показав на рудого свитского генерала зі спокійним, чіпким поглядом карих, ледве навыкате око. – А це мій Петруша, для вас Петро Парменович Хуртинский, надвірний радник і правитель секретного відділення генерал губернаторської канцелярії. Що на Москві не трапся, Петруша відразу довідається й мені доносить.
Пухкий пан років сорока, з ювелірно покладеним зачосом на довгастій голові, з підпертими крохмальним комірцем ситими щічками й сонно напівприкритими століттями чинно кивнув.
– Я, голубчик, невипадково вас саме в п’ятницю подарувати попросив, – задушевно вимовив губернатор.
– Саме по п’ятницях в одинадцятій годині в мене заведено різні секретно делікатні справи обговорювати. Зараз от намічено тонкого питання торкнутися – де дістати грошей на завершення розпису Храму. Свята справа, хрест мій багаторічний. – Він набожно перехрестився.
– Інтриги там проміж художників, та й злодійства вистачає. Будемо думати, як з московських товстосумів на богоугодну справу мільйон витрусити. Що ж, добродії секретчики, було вас двоє, тепер буде троє. Як говориться, рада так любов. Ви адже, пан Фандорин, до мене саме для таємних справ призначена, не чи правда? Рекомендації у вас відмінні, не по роках. Відчувається, що людина ви колишній.
Він испытующе глянув новенькому в очі, але той витримав погляд і навіть, здається, без особливого трепету.
– Я адже вас пам’ятаю, – знову перетворився в доброго дідуся Довгорукої. – Був на вашім вінчанні, як же. Всі, усе пам’ятаю… Змужніли, сильно перемінилися. Ну та й ми не молодіємо. Сідайте, голубчик, сідайте, я церемоній не люблю…
И як би ненароком підсунув до себе формулярний список новачка – прізвище те запам’ятав, так ім’я по батькові з голови вискочило. А в таких справах, знав опытнейший Володимир Андрійович, похибки давати не можна. Усякій людині кривдно, коли його ім’я плутають, і вуж тим більше ні до чого без нестатку підлеглих кривдити.
Эраст Петрович – от як його кликали, красавчика цього. При погляді на розкритий формуляр князь насупився, тому що список був негарний. Небезпекою попахивало від списку. Уже не раз і не два переглянув генерал губернатор особиста справа свого нового співробітника, а ясності не додалася.
Формуляр і справді виглядав претаємниче. Ну, 26 ти років, православного віросповідання, потомствений дворянин, уродженець Москви. Це добре. По закінченні гімназії, відповідно до прохання, наказом по московській поліції затверджений у чині колезького реєстратора й визначений на посаду письмоводителя в Розшукне керування. Це теж зрозуміло.
Але потім починалися суцільні чудеса. Що це, запитується, таке – уже через два місяці:
«За відмінну старанну чудову службу Всемилостивейше зроблений поза всякою чергою в чин титулярного радника із зарахуванням по Міністерству закордонних справ»!
А далі, у графі «нагородження» і того пущі:
«Орден Св. Володимира 4 ступені за справу „азазель“ (секретний фонд Окремого корпуса жандармів)»; «орден Св. Станіслава 3 ступені за справу „турецкий гамбіт“ (секретний фонд Військового міністерства)»; «орден Св. Ганни 4 ступені за справу „алмазная колісниця“ (секретний фонд Міністерства закордонних справ)».
Суцільні секрети!
Эраст Петрович делікатно, але зірко поглядав на високе начальство й у мінуту склав перше враження – у цілому сприятливе. Старий князь, але з розуму ще не вижив і, здається, не без акторства. Не вкрилося від уваги колезького асессора й утруднення, що позначилося на фізіономії його сіятельства при перегляді формулярного списку. Фандорин співчутливо зітхнув, тому що, хоча своєї особистої справи не читав, але приблизно уявляв собі, що там може бути написано.
Скориставшись виниклою паузою, Эраст Петрович глянув на двох чиновників, яким з обов’язку служби покладалося відати всіма московськими таємницями.
Хуртинский ласкаво жмурився, посміхався одними губами – начебто б привітно, але в той же час як би й не тобі, а якимсь власним мріянням. На посмішку надвірного радника Эраст Петрович не відповів – цей тип людей він знав занадто добре й дуже не любив.
От обер поліцеймейстер йому скоріше сподобався, і генералові Фандорин злегка посміхнувся – без найменшої, однак, запобігливості. Генерал поштиво покивав, але, дивна справа, поглядав на парубка не без жалості.
Эраст Петрович над цим ламати голову не став – згодом роз’ясниться – і знову обернувся до князя. Той теж щосили брав участь у цьому безмовному, але, втім, що не выходили за рамки пристойностей смотрин ном ритуалі.
На чолі в князя прорізалася одна особливо глибока зморшка, що свідчила про крайній ступінь замисленості. Головна думка в його сіятельства була зараз така: «А не чи камарилья тебе підстелила, милий юнак? Не під мене чи копати? Дуже схоже на те. Мало мені Караченцева».
А жалісливий погляд обер поліцеймейстера був викликаний обставинами іншого роду. У кишені в Євгенія Осиповича лежав лист від прямого начальника – директора департаменту державної поліції Плевако. Старий друг і заступник В’ячеслав Костянтинович писав приватним образом, що Фандорин – чоловічок розумний і заслужений, у свій час користувався довірою покійного государя й особливо колишнього шефа жандармів, однак за роки закордонної служби від великої політики відстав і відісланий у Москву, тому що в столиці застосування йому не знайшло. Євгенію Осиповичу парубок на перший погляд здався симпатичним – гострозорий такий, шанується. Не знає, бідолаха, що вищі сфери на ньому поставили хрест. Приписали до старої калоші, незабаром призначеної на смітник. Такої от думи були в генерала Караченцева.
А о чим думав Петро Парменович Хуртинский – бог звістка. Боляче вже таємничого ходу думки був чоловік.
Німій сцені поклало кінець поява нового персонажа, що безшумно виплив звідки те із внутрішніх губернаторських покоев. Це був високий худий старий у потертій лівреї з лисим блискучим черепом і лискучими розчесаними бакенбардами. У руках старий тримав срібне підношення з якими те склянками й стаканчиками.
– Ваш сіятельство, – сварливо сказав ліврейний.
– Пора від запору відвар їсти. Самі потім скаржитися станете, що Фрол не змусив. Забули, як учора те кректали так плакалися? Те те. Нут до, ротик розкрийте. Такий же тиран, як мій Маса, подумав Фандорин, хоча обличчя прямо протилежного. І що за порода отака на нашу голову!
– Так так, Фролушка, – відразу ж капітулював князь.
– Я вип’ю, вип’ю. Це, Эраст Петрович, мій камердинер Ведищев Фрол Григорьич. Із младых нігтів мене опікує. А ви що ж, добродії? Чи не завгодно? Славний травничек. На смак бридкий, але від нетравлення винятково допомагає й роботу кишечника стимулює превосходнейшим образом. Фрол, налий ка їм.
Караченцев і Фандорин від травничка навідріз відмовилися, а Хуртинский випив і навіть запевнив, що смак не позбавлений своєрідної приємності.
Фрол дав князеві запити відвар солодкої наливочкой і закусити тартинкою (Хуртинскому не запропонував), витер його сіятельствові губи батистової салфеточкой.
– Ну з, Эраст Петрович, якими ж такими особливими дорученнями мені вас зайняти? Розуму не прикладу, – розвів руками замаслилася від наливочки Довгорукої. – Радників по таємничих справах у мене, як бачите, вистачає. Ну так нічого, не тушуйтеся. Обживіться, придивитеся…
Він невиразно махнув і подумки додав: «А ми поки розберемося, що ти за горобець».
Отут допотопні, з ізмаїльським барельєфом, годинники гулко пробили одинадцять разів, і подстегнулось третя ланка, що замкнула фатальний ланцюжок збігів.
Двері, що вела в приймальню, розгорнула без усякого стукоту, і в щілину просунулася перекошена фізіономія секретаря. По кабінеті пронісся невидимий, але безпомилковий струм Надзвичайної Події.
– Ваш сіятельство, лихо! – тремтячим голосом оголосив чиновник. – Генерал Соболєв умер! Отут його особистий ординарець осавул Гукмасов.
На присутніх ця новина подіяла по різному – у відповідності зі складом натури. Генерал губернатор махнув на скорботного вісника рукою – мол, изыди, не бажаю вірити – і тією же рукою перехрестився. Начальник секретного відділення на мить відкрив ока в повну ширину й негайно знову смежил віка. Рудий обер поліцеймейстер схопився на ноги, а на особі колезького асессора відбилися два почуття: спочатку найсильніше хвилювання, а відразу слідом за тим глибока замисленість, що не залишала його в продовження всієї наступної сцени.
– Ти клич осавула те, Інокентій, – м’яко велів секретареві Довгорукої. – От адже горі яке.
У кімнату, чеканячи крок і дзенькаючи шпорами, увійшов давешний лихий офіцер, що не побажав у готелі кинутися в объятья Эрасту Петровичу. Тепер він був чисто виголений, у парадному лейб козацькому мундирі й при цілому іконостасі хрестів і медалей.
– Ваш високопревосходительство, старший ординарець генерал ад’ютанта Михал Дмитрича Соболєва осавул Гукмасов! – представився офіцер. – Сумна звістка… – Він зробив над собою зусилля, смикнув розбійницьким чорним вусом і продовжив. – Пан командуючий 4 ым корпусом прибув учора з Мінська проїздом у свій рязанський маєток і зупинився в готелі «Дюссо». Сьогодні ранком Михал Дмитрич довго не виходив з номера. Ми затурбувалися, стали стукати – не відповідає. Тоді насмілилися ввійти, а він… – Осавул зробив ще одне титанічне зусилля й домігся таки, домовив, так і не здригнувшись голосом. – А пан генерал у кріслі сидить. Мертвий… Викликали лікаря. Говорить, нічого не можна зробити. Уже й тіло охолонуло.
– Ай ай ай, – підпер щоку губернатор. – Як же це? Адже Михайло Дмитрович молодий. Мабуть, і сорока немає?
– Тридцять вісім йому було, тридцять дев’ятий, – тим же напруженим, от от зірветься, голосом доповів Гукмасов і швидко заморгав.
– А що за причина смерті? – запитав Караченцев, насупившись. – Хіба генерал болів?
– Ніяк немає. Був здоровий, бадьорий і весел. Лікар припускає удар або параліч серця.
– Добре, ти йди, іди, – відпустив ординарця вражений звісткою князь. – Усе, що потрібно, зроблю й государя сповіщу. Іди. – А коли за осавулом закрилася двері, сокрушенно зітхнув. – Ох, добродії, тепер почнеться. Чи жарт – така людина, улюбленець всієї Росії. Так що Росії – вся Європа Білого Генерала знає… А я к йому сьогодні з візитом збирався… Петруша, ти відійшли депешу государеві імператорові, ну, сам там зміркуєш. Ні, наперед покажи мені. А після розпорядися щодо жалоби, панахиди й… Ну, сам знаєш. Ви, Євгеній Осипович, порядок мені забезпечте. Як слух пройде, вся Москва до Дюссо заюшить. Так дивитеся, щоб нікого не передавили, розчулившись. Я москвичів те знаю. І щоб чинно все було, пристойно.
Обер поліцеймейстер кивнув і взяв із крісла папку для доповіді.
– Дозволите йти, ваш сіятельство?
– Ступайте. Охо хо, шуму те, шуму те буде. – Князь раптом стрепенувся. – А що, добродії, адже, мабуть, і государ прибуде? Неодмінно прибуде! Адже не хто нибудь, сам герой Плевны й Туркестану Богові душу віддав. Лицар без страху й докору, недарма Ахіллесом прозваний. Палац кремлівський треба підготувати. Це вже я сам…
Хуртинский і Караченцев подалися до дверей, готові до виконання отриманих доручень, а колезький асессор як ні в чому не бувало сидів у кріслі й дивився на князя з деяким здивуванням.
– Ах так, голубчик Эраст Петрович, – згадав про новенького Довгорукої. – Не до вас тепер, самі бачите. Ви вуж поки звикайтеся. Ну, і будьте близько. Може, доручу що нибудь. Справи всім вистачить. Ох, лихо, лихо…
– А що ж, ваш сіятельство, розслідування не б буде? – раптово запитав Фандорин. – Така значна особа. І смерть дивна. Треба б розібратися.
– Яке ще розслідування, – досадливо поморщився князь. – Говорять же вам, государ прибуде.
– Я однак же маю підстави припускати, що тут справа нечисто, – з разючим спокоєм заявив колезький асессор.
Його слова зробили враження гранати, що розірвалася.
– Що за безглузда фантазія! – закричав Караченцев, разом втративши до парубка всяку симпатію.
– Підстави? – презирливо кинув Хуртинский. – Які у вас можуть бути підстави? Звідки ви взагалі можете що або знати?
Эраст Петрович на надвірного радника навіть не глянув, а звернувся прямо до губернатора:
– Изволите чи бачити, ваш сіятельство, по випадковості я зупинився саме в Дюссо. Це раз. Михайла Дмитровича я знаю з д давніх пор. Він завжди встає зі світанком, і уявити, що генерал став би почивати до настільки пізньої години, зовсім неможливо. Звито затурбувалася б уже в шість ранків. Це два. Я ж бачив осавула Гукмасова, якого теж відмінно знаю, у п половині дев’ятого. І він був неголений. Це три.
Тут Фандорин зробив багатозначну паузу, немов останнє повідомлення мало яку те особливу важливість.
– Неголений? І що з того? – здивовано запитав обер поліцеймейстер.
– А те, ваше превосходительство, що ніколи й ні за яких умов Гукмасов не може бути неголеним у половині дев’ятого ранку. Я пройшов із цією людиною б балканську кампанію. Він акуратний до педантизму й ніколи не виходив зі свого намету не поголившись, навіть якщо води не було й доводилося розтоплювати сніг. Думаю, що Гукмасов із самого раннього ранку знав, що його начальник мертвий. Якщо знав, то чому так довго мовчав? Це чотири. Потрібно розібратися. Тим більше, якщо приїде г государі.
Останнє зауваження, здається, подіяло на губернатора сильніше всього.
– Що ж, Эраст Петрович прав, – сказав князь піднімаючись. – Отут справа державне. Призначаю негласне розслідування обставин кончини генерал ад’ютантів Соболєва. І без розкриття, видно, не обійтися. Але тільки дивитеся, Євгеній Осипович, аккуратненько, без розголосу. І так слухів буде… Петруша, слухи будеш збирати й доповідати мені особисто. Розслідування, зрозуміло, проведе Євгеній Осипович. Так, не забудьте щодо бальзамування розпорядитися. З героєм багато хто попрощатися захочуть, а літо печеня. Нерівна година протухне. Що ж до вас, Эраст Петрович, то коли вуж доля помістила вас в «Дюссо» і коли ви так добре знали покійного, спробуйте розібратися в цій справі зі своєї сторони, діючи, так сказати, партикулярним образом. Благо вас у Москві поки не знають. Ви адже чиновник особливих доручень – отож вам особливе, вуж особее не буває.
Глава друга,
у якій Фандорин приступає до розслідування
До розслідування обставин смерті прославленого полководця й всенародного улюбленця Эраст Петрович приступився досить дивно. Із превеликою працею прорвавшись у готель, з усіх боків оточену подвійним кордоном поліції й скорбних москвичів (сумні слухи споконвіку поширювалися по древньому місту швидше, чим ненаситні серпневі пожежі), парубок, не дивлячись ні вправо, ні вліво, піднявся у свій двадцятий номер, кинув слузі кашкет і шпагу, а на розпити лише качнув головою. Звичний Маса понимающе поклонився й моторно розстелив на підлозі солом’яну циновку. Куцу шпажонку шанобливо обернув шовком і поклав на шифоньєр, сам же, ні слова не говорячи, вийшов у коридор і встав спиною до дверей у позі грізного бога Фудоме, володаря полум’я. Коли по коридорі хто те йшов, Маса прикладав палець до губ, докірливо цыкал мовою й показував те на замкнені двері, те куди те в область свого пупка. У результаті по поверсі миттю рознісся слух, що у двадцятому зупинилася китайська принцеса на сносях і нібито навіть уже родить.
А тим часом Фандорин сидів на циновці й був абсолютно нерухливий. Коліна рівно розставлені, тіло розслаблене, кисті вивернуті долонями нагору. Погляд колезького асессора був спрямований на власний живіт, якщо точніше – на нижній ґудзик віцмундира. Де те там, під золотим двоглавим орлом, розташовувалася магічна крапка тандэн, джерело й центр духовної енергії. Якщо отрешиться від всіх помислів і цілком віддатися збагненню самого себе, то в душі наступить просвітління, і сама головоломна проблема стане у вигляді простому, ясному й розв’язному. Эраст Петрович щосили намагався отрешиться й просвітліти, що дуже непросто й досягається лише шляхом довгого тренування. Природна жвавість думки й нетерплячість, що виникає звідси, робили вправу в самоконцентрації особливо важким. Але, як сказав Конфуцій, шляхетний чоловік іде не тим шляхом, що легко, а тим, що важко, і тому Фандорин завзято вдивлявся в проклятий ґудзик, чекаючи результату.
Спочатку думки ніяк не бажали відступати, а, навпаки, плескалися й билися, як рыбешки на мілководдя. Потім всі зовнішні звуки поступово стали віддалятися й зникли зовсім, рыбешки спливли на глибину, а в голові заклубився туман. Эраст Петрович розглядав золотий металевий кружок з гербом і ні про що не думав. Секунду, мінуту або, може бути, година через імператорський орел раптом виразно качнув обома головами, корона заграла іскорками, і Эраст Петрович стрепенувся. План дій склався сам собою.
Кликнувши Масу, Фандорин велів подати сюртук і, поки переодягався, коротко пояснив своєму васалові, у чому суть справи.
Подальші пересування колезького асессора обмежувалися межами готелю й відбувалися по маршруті: вестибюль – швейцарська – ресторан. Переговори з готельною прислугою зайняли не година й не два, так що у дверей відсіку, що в «Дюссо» уже прозвали «соболевським», Эраст Петрович з’явився ближче до вечора, коли тіні стали довгими, а сонячне світло густим і тягучим, як липець
Фандорин назвався жандармові, що сторожив вхід у коридор, і був негайно впущен у царство суму, де говорили тільки пошепки, а пересувалися винятково навшпиньках. Номер 47, куди вчора в’їхав, доблесний генерал, складався з вітальні й спальні. У першій з кімнат зібралося досить багато народу – Эраст Петрович побачив Караченцева із чинами жандармерії, ад’ютантів і ординарців покійного, що управляє готелем, а в куті, тикнувшись носом у портьєру, глухо ридав камердинер Соболєва, відомий всієї Росії Лукич. Всі немов чекали чого те, раз у раз поглядаючи на закриті двері спальні. До Фандорину підійшов обер поліцеймейстер і напівголосно пробасив:
– Професор судової медицини Веллинг проводить розкриття. Що те довго дуже. Скоріше б вуж.
Немов почувши побажанню генерала, біла, з різьбленими левиними мордами, двері сіпнулася й зі скрипом відчинилися. У вітальні відразу стало дуже тихо. На порозі з’явився сивий пан із брыластым, незадоволеною особою, у шкіряному фартуху, над яким посверкивал емаллю аннинский хрест.
– Ну от, ваше превосходительство, кінчено, – похмуро вимовив брыластый, що, видимо, і був професором Веллингом. – Можу викласти.
Генерал оглянув кімнату й повеселілий голос сказав:
– Із мною ввійдуть Фандорин, Гукмасов і от ви. – Він недбало мотнув підборіддям на керуючого. – Інших прошу чекати тут.
Перше, що побачив Эраст Петрович, увійшовши в обитель смерті, – перетягнене чорним шарфом дзеркало в грайливій бронзовій рамі. Тіло покійного лежало на на ліжку, а на столі, видимо, перетягненому з вітальні. Глянувши на обкреслений біл простирадлом контур, Фандорин перехрестився й на мінуту забув про наслідок, згадавши гарної, хороброго, сильного людини, якого знав коли те і який тепер перетворився в довгастий предмет неясних обрисів.
– Справа очевидне, – сухо почав професор. – Нічого підозрілого не виявлено. Я ще зроблю аналізи в лабораторії, але абсолютно впевнений, що життєдіяльність припинилася в результаті паралічу серцевого м’яза. У наявності також параліч правої легені, але це, найімовірніше, не причина, а наслідок. Смерть наступила миттєво. Навіть виявися поруч медик, урятувати однаково не вдалося б.
– Але адже він був молодий і повний сил, пройшов через вогонь і воду! – Караченцев наблизився до стола й відвернув край простирадла. – Невже просто взяв і вмер?
