Короткий зміст “Люцинда” Шлегеля по главах

Один з його «снів наяву» він називає «Алегорією зухвалості». У мистецьки обробленому саду йому вдається побороти огидне чудовисько, що раптово стрибнуло на нього; повалене, воно перетворюється у звичайну жабу, і хтось, що коштує в нього за спиною, називає йому ім’я фантома. «Це – Суспільна Думка, – говорить він, – а я – Дотепність», Випливаючи за своїм новим супутником, Юлій бачить забавні й повчальні сцени, у яких, крім чотирьох юнаків, беруть участь Зухвалість, спершу отпугивающая Юлія своїм зухвалим і сміливим видом, Делікатність, Пристойність, Скромність; вони розгулюють по зелених лугах, створеним великою чарівницею фантазією, і самі вони викликані до життя її волею. Вони те міняють маски, то розкривають свої щирі обличчя; але саме Зухвалість своєю незалежністю й проникливістю усе більше залучає нашого мандрівника. Самого ж себе він починає називати «улюблений син Дотепності», подібно тому як лицар, що мандрує в пошуках пригод, говорить про себе: «Я – улюблений син щастя».

«Суспільство, – говорить він Люцинде в одній з їхніх подальших бесід, – це хаос, що повинен бути гармонізований, може бути, тільки за допомогою дотепності, якщо ж не жартувати й не дуріти з елементами страсті, то вона згущається в непроникні маси й затемнює всі». Юнацькі роки Юлія могли б служити прекрасною ілюстрацією як вірності цієї тези, так і його власної сталості в проходженні йому. У ті роки думка його перебувала в постійному шумуванні; щомиті готовий він був зустріти щось надзвичайне. Ніщо не могло б його вразити, і найменше його власна загибель. Без справи й без мети бродив він між речами й людьми, як людина, що із трепетом чекає чогось такого, від чого залежить його щастя

Усе могло його спокусити, і разом з тим ніщо не могло задовольнити його. При цьому жодне із проявів розпусти не могло перетворитися для нього в невід’ємну звичку, тому що в ньому було стільки ж презирства, скільки й легкодумства. Зрештою це презирство відвернуло його від нинішніх його супутниць; він згадав про подругу свого отроцтва, дівчинці ніжн, піднесеної й безневинної; поспішивши повернутися до неї, він знайшов її вже сформувалася, але такий же шляхетної, замисленої й гордої, як раніше. Він вирішив володіти нею, із бридливістю відкидаючи найменші міркування про мораль; але, коли він майже досяг свого, раптовий потік її зліз остудив його й викликав у його душі щось схоже на каяття

Після цього він знову поринув на час у колишній спосіб життя; але незабаром у цьому вирі розваг він зустрів ще одну дівчину, який захотів володіти безроздільно, незважаючи на те що знайшов неї серед тих, хто майже відкрито належить усім; вона була майже настільки ж порочна, як та – безневинна, і звичайно у своїх відносинах із чоловіками, виконуючи те, що вважала своїм обов’язком, залишалася зовсім холодної; але Юлій мав щастя сподобатися їй, і вона раптом прив’язалася до нього більше, ніж це можна виразити словами. Може бути, уперше їй перестало подобатися те оточення, що дотепер її цілком задовольняло. Юлій це почував і радувався цьому, однак не міг до кінця перебороти того презирства, що вселяли йому її професія і її зіпсованість. Коли вона йому сказала, що він буде батьком її дитини, він порахував себе обманутим і залишив неї. Її слуга покликав його до неї; після довгих угод він пішов за ним; у її кабінеті було темно, він припав до неї – і почув глибокий подих, що виявився останнім; глянувши на себе, він побачив, що він вкрови.

У пориві розпачу вона нанесла собі численні рани, більшість із яких виявилися смертельними… Цей випадок сповнив його жахом і відразою до суспільних забобонів. Каяття придушував він за допомогою гордості, що тільки підсилювалася тим почуттям нового, більше виношеного презирства до миру, що він відчував у собі. Однак пройшло час, і він зустрів жінку, избавившую його від цієї хвороби

Вона сполучила в собі люб’язність і артистизм із самовладанням і мужністю; обожнюючи її, вона не вважав себе вправі намагатися порушити її сімейне щастя; почуття до неї зробилося для його духу міцним осередком і підставою нового миру. Він знову усвідомив у собі покликання до божественного мистецтва; свою пристрасть і свою юність він присвятив піднесеній праці художника, і поступове море натхнення поглинуло потік його любовного почуття. Трапилося, однак, що він зустрів молоду художницю, що, подібно йому, жагуче поклонялася прекрасному

Лише небагато днів провели вони вдвох, і Люцинда віддалася йому навіки, відкривши йому всю глибину своєї душі й всю силу, природність і височину, які в ній таїлися. Довгий час він називав пристрастю те, що він почував до неї, і ніжністю те, що вона давала йому; промайнуло більше двох років, перш ніж він усвідомив, що безмежно любимо й сам любить із не меншою силою. Любов, зрозумів він, не тільки таємна внутрішня потреба в нескінченному; вона одночасно й священна насолода спільною близькістю. Тільки у відповіді свого «Ти» може кожне «Я» повністю відчути свою нескінченну єдність

Вищий прояв розуму полягає не в тім, щоб надходити по своєму намірі, а в тім, щоб віддаватися всією душею фантазії й не заважати забавам молодої матері з її дитиною. Чоловік нехай боготворить кохану, мати – дитини й усе – вічної людини. І душа осягне скаргу солов’я й посмішку немовляти й зрозуміє значення всього, що таємними письменами написане у квітах і зірках; священний сенс життя, так само як вічна мова природи. Вона ніколи не зможе покинути це чарівне коло, і все, що вона створить або вимовить, усе буде звучати як дивний романс про чудесні таємниці дитячого миру богів, супроводжуваний чарівною музикою почуттів і прикрашений повним глибокого значення цвітінням милого життя