Євангельські сюжети й образи в поезії Гумилева – Гумилев Микола

«Ніщо не мучить, не гнітить мене, мені б тільки виїхати, куди – і сам не знаю, але подалі, може бути, в Африку, в Індію. Тому що я можу жити тільки зовсім один, у лісі», – такими словами завершується роман класика норвезької літератури Батога Гамсуна «Пан» (1894), що одержав загальне визнання західноєвропейської й російської інтелігенції початку ХХ століття. Належать ці слова героєві добутку – лейтенантові Глану, що вирішив назавжди порвати із цивілізованим миром і усамітнитися в глухому первозданному куточку природи, де ні «суєти суне», меркантильного духу, людських пороків і суспільного бездушшя. Роман Батога Гамсуна і його герой мимоволі пригадуються, коли знайомишся з мемуарами й статтями, у яких, так чи інакше, відбилося життя й доля дивного російського поета Миколи Гумилева. Добровільний блукач і пілігрим, Гумилев з’їздив і виходив тисячі верст, побував у непрохідних джунглях Центральної Африки, пробирався крізь хащі мадагаскарського лісу, знемагав від спраги в пісках Сахари, погодив у болотах північної Абіссінії. Постійна напруга сил, ризик, позбавлення… Чим пояснити все це? Невблаганною пристрастю до зміни місць, спрагою пригод? Бажанням випробувати свій характер, волю? Або втечею із цивілізованого «раю», описаного в романах Батога Гамсуна «Пан» і «Смерть Глана»? Швидше за все, і тим, і іншим, і третім. З єдиним лише виправленням, що на відміну від гамсуновского героя – лейтенанта Глана, що черпав сили у власній гордині й презирстві до людей, духовною опорою поета в його скитаниях і позбавленнях були глибоке релігійне почуття й любов кближнему.