Повний зміст Ніч Бунін И. А – Часть 1

Іван Олексійович Бунін

НІЧ

На дачі темно, – година пізній, – і всі окрест струменіє безперервним дзюркотом. Я зробив довгу прогулянку по обривах над морем і ліг в очеретяне крісло на балконі. Я думаю – і слухаю, слухаю: кришталеве: дзюркіт, мара!Нічна бездонність неба переповнена різнобарвними висячими в ньому зірками, і серед них повітряно сіріє прозорий і теж повний зірок Чумацький Шлях, двома нерівними димами склоняющийся до південного обрію, беззоряному й тому майже чорному. Балкон виходить у сад, посипаний галькою, рідкий і низькорослий. З балкона відкривається нічне море. Бліде, млечно – дзеркальне, воно летаргически – недвижно, мовчить. Начебто мовчать і зірки. І одноманітний, ні на секунду не переривчастий кришталевий дзенькіт коштує у всім цьому мовчазному нічному світі, подібно якомусь дзвенячому сну.Про що я думаю?"Зважився я випробувати розумом усе, що робиться під сонцем; але це важке заняття дав бог синам людським, щоб вони мучили себе… Бог створив людей розумно, але, на жаль, люди пустилися в більшу вигадливість". І Екклезиаст отечески радить: "Не будь занадто правдивий і не умствуй занадто". Але я всі "умствую". Я "занадто правдивий".Про що я думаю? Коли я запитав себе про це, я хотів згадати, про що саме я думав, і негайно ж подумав про своєму думанье й про те, що це думанье є, здається, саме дивне, саме незбагненне – і саме фатальне в моєму житті. Про що думав я, що було в мені? Якісь думки (або подоба думок) про навколишньому й бажання навіщо – те запам’ятати, зберегти, удержати в собі це навколишнє… Що ще? Ще почуття великого щастя від цього великого спокою, великої гармонії ночі, поруч же із цим почуття якоїсь туги і якоїсь користі. Звідки туга? З таємного почуття, що тільки в мені одному немає спокою – вічне таємне томління! – і немає бездумности. Звідки користь? Зі спраги якось використовувати це щастя й навіть цю саму тугу й спрагу, щось створити з них… Але й отут туга, Екклезиаст: "У майбутні дні все буде забуто. Ні пам’яті про колишніх людей. І любов їх і ненависть, і ревнощі давно зникли, і вже немає їм участі ні в чому, що робиться під сонцем".Про що я думав? Але не важливо, про що саме думав і – важливо моє думанье, дія зовсім для мене незбагненне, а ще важливіше й незбагненніше – моє думанье про цьому думанье й про те, що "я нічого не розумію ні в собі, ні у світі" і в той же час розумію моє нерозуміння, розумію мою розгубленість серед цієї ночі й от цього чаклунського дзюркоту, не те живого, не те мертвого, не те безглуздого, не те мовця мені щось саме таємне й саме потрібне.Ця думка про власну думку, розуміння свого власного нерозуміння є самий непереборний доказ моєї причетності чомусь такому, що в сто крат більше мене, і, виходить, доказ мого безсмертя: у мені є, крім усього мого, ще якесь щось, мабуть, основне, нерозкладне, – істинно частка бога.Так, але адже це частка того не має ні форми, ні часу, ні простору, що і є моя загибель. Вкусите й будете як бог. Але "бог на небі, ми ж на землі". Вкушати, для землі, для земних форм і законів умираємо. Бог нескінченний, безмежний, всюдисущий, безымянен. Але ці – те божеські властивості й жахливі для мене. І якщо вони всі ростуть у мені, я для свого людського життя, для цього земного "бывания" і "делания" гину…Нерухомо темніють дрібні дерева в саду.Між ними сіріє галька, біліють білі квіти у Квітнику, а далі – обриви – і молочною плащаницею піднімається в небо море.У цієї млечности є дзеркальність; але на обрії сутінно, зловісно: це від Юпітера й тому, що там, у південному небокраї, немає майже зірок.Юпітер, золотий, величезний, горить наприкінці Чумацького Шляху так царствено, що на балконі лежать ледве видні тіні від стола, від стільців. Він здається маленьким місяцем якогось інший світу, і його сяйво туманно – золотавим стовпом падає в дзеркальну млечность моря з великої висоти небес, меж тим як на обрії, у силу протилежності зі світлом, похмуро рисується як би темний пагорб.І безперестанний, ні на секунду не дзенькіт, що змовкає, що наповнює мовчання неба, землі й моря своїм як би наскрізним дзюркотом, схожий те на мільйони поточних і струмків, що зливаються, то на якісь чудові, всі начебто зростаючою кришталевою спіраллю квіти…Тільки людина дивується своєму власному існуванню, думає про нього. Це його головна відмінність від інших істот, які ще в раї, у недумании про себе. Але адже й люди відрізняються друг від друга – ступенем, мірою цього подиву. За що ж відзначив мене бог фатальним знаком подиву, думанья, "міркування" так сугубо, навіщо все росте й рос