Двобій насильства й гуманізму (по повісті Куприна “Двобій”) – Куприн Олександр

А..И. Куприн увійшов у російську літературу як письменник світлих і здорових людських почуттів, як приймач демократичних ідей великої російської літератури. Яскравий природний талант, величезний запас життєвих спостережень і критичне зображення дійсності – от що визначило великий суспільний відгомін у його добутках у період підготовки до першої російської революції. У цей час письменник працює над повістю “Двобій”, що він почав писати в 1902 році

Сюжет добутку А. И. Куприна буденно трагичен: підпоручик Ромашов гине в результаті дуелі з поручиком Николаевым. Міський інтелігент у мундирі підпоручика, Ромашов страждає від вульгарності й нісенітниці життя, “одноманітної, як забір, і сіркою, як солдатське сукно”. Загальна атмосфера жорстокості й безкарності, що панувала в офіцерському середовищі, створює передумови для виникнення конфлікту

“Унтерофицеры жорстоко били своїх солдатів за незначну помилку в словесності, за загублену ногу при маршируванні…” Насильство в повісті є невід’ємним атрибутом духу армії: на ньому тримається військова субординація й дисципліна, вся армія створена насильством

Куприн пише про новобранців: “Вони стояли на полковому дворі, збившись у купу, під дощем, точна череда переляканих і покірних тварин, дивилися недовірливо, исподлобья”. Потрапивши в армію, ці молоді хлопчики швидко втрачають індивідуальність: “Вони танцювали, але в цьому танці, як і в співі, було щось дерев’яне, мертве, від чого хотілося плакати”. Вони самі починають бити солдатів: “Б’ють його, Хлебникова, щодня, сміються над ним, знущаються…”

Ромашов випробовує до зацькованого солдата Хлебникову “приплив теплого, самозабутнього, нескінченного жалю”. Автор не ідеалізує юного Ромашова й зовсім не робить його борцем проти укладу армійського життя. Ромашов здатний тільки на боязку незгоду, на невпевнені спроби переконання, що чималі люди не повинні нападати із шашкою на беззбройного: “Бити солдата нечесно. Це соромно”.

Обстановка презирливого відчуження загартовує поручика Ромашова. До кінця повести він виявляє твердість і силу характеру. Двобій стає неминучим. Любов же його до замужньої жінки, Шурочке Николаевой, що не постыдилась укласти цинічну угоду із закоханим у неї людиною, ставкою в якій стало його життя, прискорила розв’язку

Треба сказати, що тема дуелі проходить через всю російську літературу XIX століття. Згадаємо лицарський двобій Петруши Гринева з наклепником Швабриным в “Капітанській дочці” Пушкіна й зрівняємо його з фактичним убивством штабс – капітаном Солоним барона Тузенбаха в “Трьох сестрах” Чехова. І ми бачимо, що перед нами різні покоління, різні люди, різні дуелі. “Єдиноборство честі” згодом втрачає зміст, як втрачає зміст система людських цінностей. Це й хвилює Куприна найбільше. Тому перед нами не просто дуель двох військових, це двобій добра й зла, цинізму й чистоти

Куприн підняв у своїй повісті хворобливу, гостру проблему російської армії початку 1900 – х років. Відчуженість, глухе нерозуміння між офіцерами й солдатами, обмеженість, кастова замкнутість, убогість освітнього рівня російського офіцерства обкреслені Куприным жорстоко, але точно.

Чим більше вдосконалюються знаряддя вбивства, тим більше важливим стає питання про стан моральності тих, хто ця зброя тримає в руках. Читаючи повість Куприна, ми виявляємо, що серед офіцерів існує наступне поняття про життя армійської: “Сьогодні нап’ємося п’яні, завтра в роту – раз, два, лівої, правої. Увечері знову будемо пити, а післязавтра в роту”. Невже все життя в цьому?

Але іншого не пропонувалося. Офіцерам і їхнім дружинам доводилося задовольнятися таким розпорядком життя. Як убогі їхні розваги й захоплення: “У полицю між молодими офіцерами була поширена досить наївна, хлоп’яча гра: навчати денщиків різним дивовижним, незвичайним речам”. І людина, відірвана від свого середовища, часто втрачав свою особу й піддавалася загальному армійському “розкладанню”. Більшість офіцерів стоять на низькому моральному рівні. Їхня розмови носять брудний і вульгарний відтінок. Високі матерії їх не цікавлять. Я повністю згодний з думкою Назанского: “Вони сміються: ха – ха – ха, це все філософія!.. Смішно, і дико, і недозволено думати офіцерові армійської піхоти про піднесені матерії. Це філософія, чорт візьми, отже – нісенітниця, дозвільна й безглузда балаканина”.

Творці армійської машини свідомо знижують моральний рівень офіцерства. І це не дивно. Для того щоб змусити людину вбивати собі подібних, потрібно зруйнувати в нього подання про добро й зло, про справедливість. Але адже офіцерство – ядро армії. Отже, моральному розкладанню піддалася вся армія

Я думаю, що вселяння людині фальшивих, неприродних моральних понять – корінь армійського зла. І Куприн ставить за провину армії перекручування природного призначення людини. Недарма критика назвала “Двобій” Куприна двобоєм сармией.

Але серед героїв повести їсти окремі офіцери, яких тривожить що відбувається. Давайте прислухаємося до слів тих, хто на собі випробував бездушшя армійської машини: “Тільки питання: куди ж ми з вами дінемося, якщо не будемо служити? Куди ми годимося, коли ми тільки й знаємо – лівої, правої, – а більше ні бе, ні ме, ні кукареку. Умирати ми вміємо, це вірно”, – так міркує поручик Веткин. Таким офіцерам нікуди було йти. У них не було спеціальності, вони не вміли заробляти хліб інакше, як службою в армії. Ця безвихідність здається мені найважчої в їхньому положенні. Що ризикнули порвати з армією офіцери верталися назад, не знайшовши собі місця вжизни.

Однак Ромашов все – таки знайшов у собі сили порвати з армією, хоча й не зумів довести свій розрив до кінця через загибель на дуелі. Ромашов не дав армійській машині стерти своє особисте “я”. Головний герой повести не бачить і не почуває змісту в самому існуванні армії

Звичайно, в армії свої закони, своя влада, свої методи. Так було й буде. Мені здається, відважний сміливець, що посмітив кинути виклик армійській машині, є найвищою мірою гуманістом. Куприн попередив людство про небезпеку, що таїться вармии.

Пророцтво й безсумнівний талант Куприна в тім, що він побачив у ненависті військових до “шпаків” зав’язку майбутньої громадянської війни. Його книга, що несе правдиве слово, що таїть у собі таке геніальне пророцтво, безсмертна

“Двобій” вийшов у світло в дні розгрому російського флоту при Цусиме. Жорстока, ганебна реальність російсько – японської війни 1904 – 1905 років підтвердила пафос повісті й діагноз Куприна. “Двобій” став громадською – суспільною – літературно – суспільною сенсацією 1905 року, перших місяців першої російської революції. Повість високо оцінили Горький, Стасов, Рєпін

В 1918 році Куприн писав із гнівом і скорботою про розвал фронту першої світової війни: “У нас була прекрасна, що дивував увесь світ армія. Вона станула, залишивши після себе брудні сліди…”

Задум добутку свідчив про те, що Куприн збирався показати в сучасній йому дійсності тільки похмуре й трагічне. У своїх пошуках героя автор “Двобою” прийшов до риси, що йому переступити було не всилах.