Образ Софії в комедії Грибоєдова «Горі від розуму» – Грибоєдов Олександр

Єдиний персонаж, задуманий і виконаний у комедії «Горі від розуму» як близький Чацкому, – це Софія Павлівна Фамусова. Грибоєдов писав про неї: «Дівчина сам не дурна віддає перевагу дурневі розумній людині…» У зображенні характеру Софії Грибоєдов відмовився від сатири й фарсу. Він представив жіночий характер великої сили й глибини. Софії досить довго «не везло» у критику. Навіть Пушкін уважав цей образ невдачею автора; «Софія написана неясно». І тільки Гончарів у статті «Мильон роздирань» в 1878 році вперше Єдиний персонаж, задуманий і виконаний у комедії «Горі від розуму» як близький Чацкому, – це Софія Павлівна Фамусова. Грибоєдов писав про неї: «Дівчина сам не дурна віддає перевагу дурневі розумній людині…» У зображенні характеру Софії Грибоєдов відмовився від сатири й фарсу. Він представив жіночий характер великої сили й глибини. Софії досить довго «не везло» у критику. Навіть Пушкін уважав цей образ невдачею автора; «Софія написана неясно». І тільки Гончарів у статті «Мильон роздирань» в 1878 році вперше оцінив по достоїнству цей персонаж і його роль впьесе.

Софія – особа драматичне, вона персонаж побутової драми, а не соціальної комедії. Вона, так само як і Чацкий, натура жагуча, живуча сильним і сьогоденням почуттям. І нехай предмет її страсті вбоге й жалюгідний – це не робить ситуацію смішний, навпроти, поглиблює її драматизм. У кращих спектаклях акторки в ролі Софії грають любов. Це в ній саме головне, це формує лінію її поводження. Мир для неї поділений надвоє: Молчалин і всі інші. Коли поруч немає обранця – всієї думки тільки про швидку зустріч. У Софії втілилася сила першого почуття, але в той же час любов її нерадісна й невільна. Дівчина прекрасно усвідомлює тім, що обранець ніколи не буде прийнятий її батьком. Думка про це затьмарює життя, Софія вже внутрішньо готова до боротьби. Почуття настільки переповняють душу, що вона сповідається у своїй любові, здавалося б, зовсім випадковим людям: спочатку служниці Лізі, а потім і зовсім самій невідповідній людині – Чацкому.

Софія настільки закохана й одночасно обтяжена необхідністю постійно таїтися від батька, що їй попросту змінює здоровий глузд. Сама ситуація позбавляє її можливості міркувати: «Так що мені до кого? До них? До всієї вселенны?» Але у виборі її стільки ж волі, скільки й зумовленості. Вона вибрала й полюбила людини зручного: м’як, тихого й покірливого (таким з’являється Молчалин з її слів). Софія, як їй здається, ставиться до нього здраво й критично: «Звичайно, немає в ньому цього розуму, Що геній для інших, а для інших чуму, Що швидкий, блестящ і незабаром опротивит… Так чи такий розум сімейство ощасливить?» Імовірно, їй здається, що вона надійшла дуже практично. Але у фіналі, коли вона стає мимовільним свідком «залицяння» Молчалина за Лізою, вона уражена в саме серце, вона знищена – це один із самих драматичних моментів п’єси

И як це ні трагично, відмовившись від Молчалина, Софія не відмовиться від «молчалинского типу». Згадаємо сцену розриву Софії з Молчалиным. Ображена, принижена, вона жене від себе невартого коханого. І все – таки в неї виривається:

…будьте ради,

Що при побаченнях із мною в нічній тиші

Трималися більше ви боязкості у вдачі,

Чим навіть удень, і при людях, і въяве;.

У вас менше зухвалості, чим кривизни душі

Навіть ця «кривизна душі», що доставила Софії таке страждання, лякає її менше, ніж зухвалість – визначальна якість Чацкого. Все життя світла побудоване на криводушності. А от зухвалості світло не приемлет. Розчарувавшись у Молчалине, Софія продовжує цінувати його боязкість: вірна застава того, що наступний її обранець не многим буде відрізнятися від Молчалина.

Софія, безумовно, натура неординарна – жагуча, глибока, самовіддана. Але всі кращі її якості одержали страшний, виродливий розвиток – от чому воістину драматичний образ головної героїні «Горя від розуму».

И. Гончарів у статті «Мильон роздирань» зрівняв Софію з Тетяною Ларіної, показав її силу й слабість. І головне, оцінив у ній всі достоїнства характеру реалістичного. Дві характеристики заслуговують на особливу увагу: «Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом невідання й сліпоти, у якому жили все…» «Це – суміш гарних інстинктів з неправдою, живого розуму з відсутністю всякого натяку на ідеї й переконання, плутанина понять, розумова й моральна сліпота – все це не має в ній характеру особистих пороків, а є як загальні риси її кола».