Повний зміст Весь у дідуся Чехов А. П

Весь у дідуся

Задушлива ніч із розкритими навстіж вікнами, із блохами й комарами. Спрага, як після оселедця. Я лежу на своєму ліжку, ворочаюся з боку на бік і намагаюся заснути. За стіною, в іншій кімнаті не спить і ворочається мій дідусь, відставний генерал, що живе в мене на хлібах. Обох нас кусають блохи, і обоє ми гніваємося на них і гарчимо. Дідусь крекче, сопе й шарудить своїм накрохмаленим ковпаком.

– Безумець! – бурмоче він. – Ммо… молокосос! Мало тебе пороли, безглуздий парубок!

– Кого це ви, дідусь?

– Відомо кого… Потурання вам дають, балують, не стягують із вас… (Дідусь втягує в себе повітря й вибухає старечим кашлем). Прогнати б тебе крізь лад разка три, так ти зрозумів би… Чому не купив перського порошку? Чому, я тебе запитую? Лінощі? Недбальство?

– Дідусь, ви не даєте мені спати! Замовчите! – Не міркувати! Розумій, з ким розмовляєш! (Дідусь голосно чешеться й піднімає голос.) Повторюю: чому ти не купив перського порошку? І як ти смієш, вельмишановний пане, дозволяти собі такі обурливі вчинки, що на тебе навіть надходять скарги? А? Учора полковник Дубякин скаржився, що ти в нього дружину відвіз! Хто це тобі дозволив? Т яке ти маєш право? Дідусь довго сварить мене й з лайки переходить на мораль: сьома заповідь, шлюбні основи та ін. – Все це я розумію краще вас, дідусь, – говорю я. – Каюся, мене мучить совість, але нічого я не можу із собою поробити. Весь у вас! Із кров’ю й плоттю успадкував від вас і всі ваші чесноти. Важко боротися зі спадковістю! – Я… я чужих дружин не торкав… Видумуєш! – Нібито? А років десять тому назад, коли вам було шістдесят років, пригадаєте – ка, ви відвезли в ближнього не дружину, не солом’яну вдову, а наречену! Згадаєте – Ка Ниночку. – Я того… я вінчався. – Ще б! Ниночку виховували, плекали й готовили зовсім не для шістдесятирічного старця. На цій розумниці й красуні женився б будь – який добрий молодець, і в неї вже був підходящий наречений, а ви прийшли зі своїм чином і грошима, попугали батьків і запаморочили сімнадцятилітній дівчинці голову різною мішурою. Як вона плакала, коли вінчалася з вами! Як каялася потім, бедняжка! І з п’яницею – поручиком бігла потім, тільки щоб від вас подалі… Гусак ви, дідусь! – Постій… постій… Це не твоя справа… От коли б тебе разків п’ять крізь лад, так ти б не того… не ограбував би сестру свою Дашу… Кривдник… За що ти в неї сто десятин оттягал? – З вас приклад взяв. Весь у вас, дідусь! У вас навчився гарбати! Помнете, коли ви служили в інтендантстві, потім коли вас призначили в Уфимскую губернію й… І довго этак ми сперечаємося. Дідусь обвинувачує мене у двадцяти злочинах, і всі двадцять я звалюю на родове, на спадковість. Нарешті дідусь хрипне й починає від злості дряпати стіну. – От що, дідусь, – говорю я. – Нам довго так не заснути. Давайте – Ка викупляємося й горілочки вип’ємо. Відмінно заснемо! Дідусь, сердито шамкаючи губами, одягається, і ми йдемо до річки. Ніч гарна, місячна. Викупавшись, ми вертаємося до себе. Графинчик стоїть на столі. Я наливаю дві чарки. Дідусь бере одну чарку, хреститься й говорить: – От коли б тебе… разків десять крізь лад… розумів би тоді! Пья… п’яниця! Проворчав, дідусь сердито випиває й закушує ковбасою. Я теж – тому що успадкував любов до спиртних напоїв – випиваю і йду спати. І этак у нас кожну ніч