Тема дитинства (По повісті Толстого «Дитинство») – Толстої Лев

(1 варіант)

Вивчаючи власне відношення до життя, навколишній світ, Л. Н. Толстой вирішив написати книгу про становлення людини, про різні віхи розвитку в людському житті й незабаром створив повість «Дитинство», що була опублікована в журналі «Сучасник» в 1852 році

Головною темою першої частини трилогії стала тема дитинства. Оповідання в повісті ведеться від першої особи, від імені Николеньки Иртеньева, маленького хлопчика, що розповідає про власні вчинки, особистісне сприйняття життя. Уперше в російській художній Літературі картини дитинства дані очами дитини

Автобіографічний герой сам діє, роблячи певні вчинки, сам дає їм оцінку, сам робить висновки. Описуючи батьків, Николенька відзначає самі характерні риси, які запам’яталися в сприйнятті хлопчика на довгі роки. Наприклад, згадуючи матінку, герой представляє «її карі очі, що виражають завжди однакову доброту й любов». Характеризуючи батька, хлопчик відзначає його невловимий характер людини минулого століття, уроджену гордість, ставний ріст

Тема дитинства розкривається письменником і через відношення героя до людей, які його оточують у повсякденному житті: до Карла Івановичу, учителеві німецької мови, до Наталі Савишне, няньці й ключниці. Люблячи й поважаючи батька, Николенька з розумінням і теплотою ставиться й до Карла Івановичу, співчуваючи його горю, бачачи його біль. Образивши Наталю Савишну, хлопчик почуває каяття совісті: «У мене бракувало сил глянути в особу добрій бабусі; я, відвернувшись, прийняв подарунок, і сльози потекли ще обильнее, але вже не від злості, а від любові й сорому». Даючи оцінку власним учинкам, головний герой розкриває свій внутрішній мир, характер, відношення до життя. Тема дитинства характеризується автором і через описи різних життєвих ситуацій, у яких виявляється хлопчик: подія зі скатертиною, що зіпсував Николенька, домашній урок краснопису під керівництвом строгого Карла Івановича

Тільки в главі «Дитинство» – цій самій ранній порі людського дорослішання, становлення – дається авторська оцінка, письменник пише про те, що дитинство – счастливейшая пора в житті будь – якої людини, і саме дитячі спогади «освіжають, піднімають… душу й служать… джерелом кращих насолод». Закономірне питання автора про тім: « чиПовернуться коли – небудь та свіжість, безтурботність, потреба любові й сила віри, якими володієш у дитинстві?»

Отже, тема дитинства розкривається письменником через характеристику головних героїв повести, їхній характер, учинки, взаимоотношение між собою

(2 варіант)

Толстой уважав, що дитинство – самий щасливий період життя людини, коли він перебуває в гармонії із природою, із самим собою, з іншими людьми

«Щаслива, щаслива, неповернута пора дитинства! Як не любити, не плекати спогадів про неї? Спогади ці освіжають, піднімають мою душу й служать для мене джерелом кращих насолод». Насолод цих було небагато, але, як і в житті будь – якої людини, вони були найбільш яскравими. Насамперед, це спогаду про матінку, що рано покинула цей мир, що він пам’ятає смутно, але кожний спогад про яку йому особливо дорого. Молитва, звернена до Бога, була повна любові до нього, і ця любов була одночасно й любов’ю до батьків, до матері: «Урятуй, господи, папеньку й маменьку!»

У дитинстві здається, що всі люди навколо щасливі, тому що ще сам не знаєш, що таке нещастя. Єдина людина, з тих, кого він у той час знав, що був нещасливий, – учитель Карл Іванович, і дитина просить у Бога: «Дай Боже йому счастия, дай мені можливість допомогти йому, полегшити його горі; я всім готовий для нього пожертвувати». Всієї думки, всі надії звернені в майбутнє, він мріє: «одні мрії женуть інші, – але про що вони? Вони невловимі, але виконані чистою любов’ю й надіями на світле счастие».

Дорослий Толстой, згадуючи свої дитячі відчуття, шкодує про збіглій разом з дитинством безтурботності, коли не треба було думати про завтрашній день, коли за тебе вирішували інші й ти міг насолоджуватися безхмарним щастям незнання. Дорослому недоступна сила віри, без тіні сумніву, беззастережн, безмежна, котрої володіють діти. Сумніваючись у Богу, у собі, в інші, вони не можуть любити не замислюючись, просто відчуваючи потребу любити: любити людей, сонце, вітер, ранок і вечір, любити все, що дає цей мир людині. Залишається пам’ять про ті незабутні відчуття, яку можна виразити словами, але, на жаль, це тільки спогаду, і письменник запитує себе: « чиПовернуться коли – небудь та свіжість, безтурботність, потреба любові й сила віри, якими володієш у дитинстві?

Який час може бути краще того, коли дві кращі чесноти – безневинна веселість і безмежна потреба любові – були єдиними спонуканнями в житті?»