Соня – уособлення горя людського – достоєвський Федір
(по романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Соня, тиха Соня… Маленька, тендітна, полохлива, з боязким вираженням ясних синіх очей… Чому, чому їй відпущено стільки горя, навіщо ці прекрасні очі повні сліз? Вона ще майже зовсім дитина, а за спиною вже вісімнадцять років позбавлень, розчарувань і втрат. Вона знає своє покликання й вірить у те, що потрібна комусь у цьому світі. І за всяку ціну, хоча б ціною свого життя, вона виконає обов’язок свій, вона пронесе цей хрест… Соня, вона так схожа на Віру з «Героя нашого часу»! І не тільки на неї. Соня – символ горя й віри, палкої віри в Бога. Адже тільки віра в Добродії й тримала її на землі! Соня впала в безодню гріхів, але душа її залишилася високо над усіма. У її серце немає місця для тої незначності й того бруду, які всі прийняли за належне в ній бачити. Вона – вічна грішниця й вічний ангел
Своєю гарячою молитвою ця дівчина всім серцем мріяла надолужити гріхи всього людства, щоб запанував мир на землі! І от у цій душі народжується любов… Любов до Раскольникову була любов’ю з першого погляду й одночасно приреченням. Ще не відаючи історії улюбленого й не знаючи назві своєму почуттю, ця дівчина прирекла себе любити його. І блудниця полюбила вбивцю, у душі такого ж чистого, як і вона сама. Але для того, щоб він зрозумів це, потрібно ще поборотися… «Я ніколи не залишу тебе, на борошна піду за тобою!». «Піди на площу, стань на коліна, поцілунок землю, що ти опоганив. Поклонися на чотири сторони й скажи: «Я вбив!» Потім прийдеш до мене, я одягну тобі хрест, і разом підемо», говорила Соня Раскольникову.
И вона була потрібна йому, вона була єдиним, що в нього залишилося. Вона любила його так искренно, що ніщо не могло його налякати… Сонино серце, як серце Віри, прагнуло любити того, «у кому зло було б так прекрасно». Вона мріяла воскреснути – він умирав, і тоді їй хотілося вмерти разом з ним. …Здавалося, усе кінчено. У його очах день за вдень ставало усе менше й менше життя, а в її серці гинула надія. Вона повинна була зцілити його, повинна була повернути його до життя, але не змогла… Все напрасно: і море зліз, пролитих за нього, і перший трепет душі, відданий йому, і рідний край, кинутий заради нього, – все напрасно, все тщетно…
Але раптом начебто іскра надії промайнула в їхніх серцях… Щось змінилося в ньому, він по – іншому заглянув у ці бездонні настрадавшиеся ока… І в мить снизошло осяяння з небес – Господь внемлил молитвам Соні! Розкольників упав перед нею на коліна, «сльози неудержным потоком полилися по його щоках»… І тоді Соня зрозуміла, що «він любить, безмежно любить її, і що настала, нарешті, ця мінута…».
