Короткий зміст повести Куприна “Двобій” – Куприн А

Короткий зміст повести

Повернувшись із плацу, підпоручик Ромашов подумав: «Сьогодні не піду: не можна щодня набридати людям». Щодня він просиджував у Николаевых до напівночі, але ввечері наступного дня знову йшов у цей затишний будинок

«Тобі від барині листа прийшла», – доповів Гайнан, черемис, щиро прив’язаний до Ромашова. Лист був від Раїси Олександрівни Петерсон, з якої вони брудно й нудно (і вже досить давно) обманювали її чоловіка. Нудотний захід її парфумів і пішло – грайливий тон листа викликав нестерпну відразу. Через півгодини, соромлячись і досадуючи на себе, Ромашов постукав до Николаевым. Владимир Ефимыч був зайнятий. От уже два роки підряд він провалював іспити в академію, і Олександра Петрівна, Шурочка, робила всі, щоб останній шанс (надходити дозволялось тільки до трьох разів) не був упущений. Допомагаючи чоловікові готуватися, Шурочка засвоїла вже всю програму (не давалася тільки балістика), Володя ж просувався дуже повільно.

З Ромочкой (так вона кликала Ромашова) Шурочка прийнялася обговорювати газетну статтю про недавно дозволені в армії двобоях. Вона бачила в них сувору для російських умов необхідність. Інакше не виведуться в офіцерському середовищі шулера начебто Арчаковского або п’яниці начебто Назанского. Ромашов не був згодний зараховувати в цю компанію Назанского, що говорили про те, що здатність любити дається, як і талант, не кожному. Колись цієї людини відкинула Шурочка, і чоловік її ненавидів поручика

Цього разу Ромашов пробув поруч Шурочки, поки не заговорили, що настав час спати. …На найближчому ж полковому балі Ромашов набрався хоробрості сказати коханці, що все кінчено. Петерсониха заприсягла помститися. І незабаром Миколаїв став одержувати анонімки з натяками на особливі відносини підпоручика з його дружиною. Втім, недоброзичливців вистачало й крім її. Ромашов не дозволяв битися унтерам, а капітанові Сливі пообіцяв, що подасть на нього рапорт, якщо той дозволить бити солдат

Невдоволено було Ромашовим і начальство. Крім того, ставало усе гірше із грошима, і вже буфетник не відпускав у борг навіть сигарет. На душі було кепсько через відчуття нудьги, безглуздості служби й самітності

Наприкінці квітня Ромашов одержав записку від Олександри Петрівни. Вона нагадувала про їхній загальний день іменин (цариця Олександра і її вірний лицар Георгій). Зайнявши грошей у підполковника Рафальского, Ромашов купив парфуми й о п’ятій годині був уже в Николаевых. Пікнік вийшов гучний. Ромашов сидів поруч із Шурочкой, майже не слухав тости й плоскі жарти офіцерів, випробовуючи дивний стан, схоже на сон. Його рука іноді стосувалася Шурочкиной, але ні він, ні вона не дивилися один на одного. Миколаїв, схоже, був незадоволений. Після застілля Ромашов побрів у гай. Позаду почулися кроки. Це йшла Шурочка. Вони сіли на траву. «Я у вас закохана сьогодні», – зізналася вона. Ромочка привидівся їй у сні, і їй жахливо схотілося бачити його. Він став цілувати її плаття: «Сашко… Я люблю вас…» Вона зізналася, що її хвилює його близькість, але він занадто жалюгідний. У них загальні думки, бажання, але вона повинна відмовитися від нього. Шурочка встала: пойдемте, нас кинуться. По дорозі вона раптом попросила його не бувати більше в них: чоловіка осаджують анонімками

У середині травня відбувся огляд. Корпусний командир об’їхав вибудувані на плацу роти, подивився, як вони марширують, як виконують рушничні прийоми й перебудовуються для відбиття несподіваних кавалерійських атак, – і залишився незадоволений. Тільки п’ята рота капітана Стельковского, де не мучили шагистикой і не крали із загального казана, заслужила похвалу

Найжахливіше відбулося під час церемоніального маршу. Ще на початку огляду Ромашова начебто підхопила якась радісна хвиля, він немов би відчув себе часткою якоїсь грізної сили. І тепер, ідучи поперед своєї півроти, він почував себе предметом загального замилування. Лементи позаду змусили його обернутися й сполотніти. Лад змішався – і саме через те, що він, підпоручик Ромашов, вознесясь у мріях до піднебесся, все це час зміщався від центра рядів до правого флангу. Замість захвату на його частку довелася публічна ганьба. До цього додалося пояснення з Николаевым, що потребовали зробити всі, щоб припинити потік анонімок, і ще – не бувати в них вдоме.

Перебираючи в пам’яті случившееся, Ромашов непомітно дошагал до залізничного полотна й у темряві розглянув солдата Хлебникова, предмет знущань і глузувань у роті. «Ти хотів убити себе?» – запитав він Хлебникова, і солдат, захлинаючись риданнями, розповів, що його б’ють, сміються, взводний вимагає гроші, а ніде їх взяти. І навчання йому не під силу: з дитинства томиться грижею

Ромашову раптом своє горе здалося таким дріб’язковим, що він обійняв Хлебникова й заговорив про необхідність терпіти. Із цієї пори він зрозумів: безликі роти й полки складаються з таких от хворіють своїм горем і имеющих своєю долею Хлебниковых. Змушене віддалення від офіцерського суспільства дозволило Ромашову зосередитися на своїх думках і знайти радість у самому процесі народження думки. Він усе ясніше бачив, що існує тільки три гідних покликання: наука, мистецтво й вільна фізична праця

Наприкінці травня в роті Осадчего повісився солдат. Після цієї події почалося безпробудне пияцтво. Спочатку пили в зборах, потім рушили в публічний будинок. Тут – Те й спалахнув скандал. Бек – агамалов кинувся із шашкою на присутніх («Всі геть звідси!»), а потім гнів його звернувся на одну з панянок, що обізвала його дурнем. Ромашов перехопив кисть його руки: «Століття, ти не вдариш жінку, тобі все життя буде соромно».

Гульня в полицю тривала. У зборах Ромашов застали Осадчего й Миколаєва. Останній зробив вигляд, що не помітив його. Навколо співали. Коли нарешті запанувала тиша, Осадчий раптом затяг панахиду по самогубці, перемежовуючи її брудними лайками. Ромашова охопило сказ: «Не дозволю! Мовчите!» У відповідь чомусь уже Миколаїв із зіпсованим злістю особою кричав йому: «Самі ганьбите полк! Ви й різні Назанские!» «А при чому ж тут Казанський? Або у вас їсти причини бути їм незадоволеним?» Миколаїв замахнувся, але Ромашов встиг виплеснути йому в особу залишки пива

Напередодні засідання офіцерського суду честі Миколаїв, попросив супротивника не згадувати ім’я його дружини й анонімних листів. Як і слід було сподіватися, суд визначив, що сварка не може бути кінчена примиренням. Ромашов провів більшу частину дня перед двобоєм у Казанського, що переконував його не стрілятися. Життя – явище дивне й неповторне. Невже він так прихильний військовому стану, невже вірить у вищий нібито зміст армійського порядку так, що готово поставити на карту саме своє існування?

Увечері в себе будинку Ромашов застав Шурочку. Вона стала говорити, що витратила роки, щоб улаштувати кар’єру чоловіка. Якщо Ромочка відмовиться заради любові до неї від двобою, то однаково в цьому буде щось сумнівне й Володю майже напевно не допустять до іспиту. Вони неодмінно повинні стрілятися, але жоден з них не буде поранений. Чоловік знає й згодний. Прощаючись, вона закинула руки йому за шию: «Ми не побачимо більше. Так не будемо нічого боятися… Один раз… візьмемо наше щастя…» – і прильнула гарячими губами до його роту

…В офіційному рапорті полковому командирові штабс – капітан Диц повідомляв подробиці дуелі між поручиком Николаевым і підпоручиком Ромашовим. Коли по команді супротивники пішли один одному назустріч, поручик Миколаїв зробленим пострілом ранив підпоручика в праву верхню частину живота, і той через сім мінут помер від внутрішнього крововиливу. До рапорту додавалися показання молодшого лікаря м. Знойко.

Казанський Василь Нилыч – свого роду двійник головного героя повести підпоручика Ромашова. Як і Ромашов, він тримається особняком від полкового життя. Як і Ромашов, закоханий у Шурочку Миколаєву. Шурочка говорить, що вона «таких людей стріляла б як скажених собак», що він «ганьба для полку, мерзенність». На початку повести Н. вирішує на місяць піти у відпустку зі служби. У полицю всі думають, що в нього черговий запій, але сам Н. у розмові з Ромашовим називає це кроком до волі. Н. ненавидить військову службу, харчує схильність до «філософських міркувань», причому в ці мінути зовсім перетворює: «Ніколи ще особа Назанского не здавалося Ромашову такий гарний і цікавим, вся його масивна й витончена голова була схожа на голову грецьких героїв або мудреців». У любові Н. бачить «засідку із принадою й петлею на шиї», хоча вважає, що в любові є «свої вершини, доступні лише одиницям з мільйонів». До них Н. зараховує себе. Замолоду він мріяв закохатися в недосяжну, незвичайну жінку, найнятися до неї лакеєм, щоб раз у житті доторкнутися до її платтю

Не називаючи ім’я Шурочки, Н. розповідає Ромашову історію своєї любові. Він як би попереджає Ромашова про грозящей нього небезпеки, бачачи, що в Шурочке живуть відразу «два чоловіки: один – із сухим, егоїстичним розумом, іншої – з ніжним і жагучим серцем».

У другий раз Н. і Ромашов зустрічаються перед дуеллю. Н. доводить, що відмова від дуелі була б сміливішим учинком, чим згода на неї. Н. умовляє Ромашова піти у відставку, тому що служба в армії спотворює навіть кращих людей, бачить у душі Ромашова «якесь внутрішнє світло», що погасять в «барлогу», тобто в полицю. Ромашов почуває в Н. божевілля, що передається «хвилями жаху» йому самому

Ромашов Георгій Олексійович (Ромочка, Юрій Олексійович) – головний герой повести. Шурочка називає його «незграбним», «милим хлопчиком», «добрим, боягузливим», слабким. У молодому випускнику кадетського училища, нині підпоручику, другий рік службовці в полицю, розквартированому в маленькому єврейському містечку, своєрідно з’єднуються слабість волі й сила духу. Служба в армії для Р. важке випробування: він не може упокоритися із брутальністю й вульгарністю полкового побуту

Р. складає повести, хоча й соромиться своїх літературних занять. «Він був середнього росту, сухорлявий, і хоча досить сильний для свого додавання, але від великої сором’язливості неспритний». Однак саме соромливий, червоніючий навіть у розмові з офіцерами Р. заступається за солдата – татарина перед полковим командиром Шульговичем, чим викликає його гнів. Р. усвідомлює свою самітність і затерянность серед чужих, недоброзичливих або байдужих людей. Від туги Р. часто ходить на вокзал, що де ненадовго зупиняються поїзди нагадують йому про інше, святкове життя. Р. зберіг дитячу звичку «думати про себе в третій особі, словами шаблонових романів». Але один раз він побачив, що варті на платформі кур’єрського поїзда гарна дама і її супутник сміються над ним – блідим, короткозорим і неспритним

Подібно Андрію Болконскому з «Війни й миру» Л. Толстого, Р. мріє про подвиг. Він не має сил змусити себе не ходити більше в будинок Николаевых, відмовитися від любові до Шурочке, що вважає себе натурою піднесеної й мечтающей вирватися з вульгарного полкового життя. Для цього потрібно одне: щоб її чоловік із третьої спроби здав іспити у військову академію. Розірвавши тяжкий зв’язок з Раїсою Петерсон, Р. «не соромиться вболівати про свою втрачену чистоту, про просту фізичну чистоту». Догадавшись про любов Р. до Шурочке, Раїса шле Миколаєву анонімні пасквіль^ – пасквілі – листи – пасквілі. Нарешті Шурочка зізнається Р. у любові, але дорікає його: «Навіщо ви такий слабкий! Якби ви могли завоювати собі велике ім’я, велике положення!»

Називаючи себе «маленьким», «слабким», «піщиною», Р. нарікає проти Бога, але потім просить прощення: «Роби із мною все, що Тобі завгодно. Я всьому корюся із вдячністю». Р. випробовує глибокий щиросердечний надлам, почуває себе набагато старше своїх двадцяти двох літ

Після бійки з Николаевым Р. викликає його на дуель і за добу стає «казкою міста й героєм дня». Засідання офіцерського суду виносить рішення про неминучість двобою між Р. і Николаевым. Шурочка просить Р. не вбивати її чоловіка, але й не відмовлятися від дуелі, тому що це може перешкодити його надходженню в академію. За словами Шурочки, Миколаїв про усім знає й теж буде намагатися не потрапити в Р. Отут «між ними незримо проповзло щось таємне, бридке, склизкое», і Шурочка, знаючи, що бачить Р. востаннє, віддається йому

Наступного дня Миколаїв убиває Р. на дуелі