Рецензія на роман Чингиза Айтматова «Плаха» – Айтманов Чингиз

(1 варіант)

Більше десяти років тому вийшов у світло роман Чингиза Айтматова «Плаха». Цей добуток залучає читачів своєю проблематикою й незвичайними героями. Діючими особами цієї книги стають збирачі анаші, парубок, вигнаний з духовної семінарії за єресь, що були зеки, «кулаки». Автор приділяє багато уваги відносинам між людьми й природою. Це дуже важливо, тому що, чим більше ми довідаємося про людські взаємини, про вчинки людей, тим краще ми розуміємо один одного, адже кожних чоловік – це цілий мир, якому можна вивчати вічно. Прочитавши цю книгу, розумієш, як складно часом можуть переплітатися долі людей, як сильно їхнього життя залежать від обставин і від дій інших людей

У романі «Плаха» можна виділити три основні сюжетні лінії, зв’язані загальною проблематикою. Перша лінія – це доля пари вовків – Акбары й Ташчайнара. У цій книзі з перших рядків вражає те, що Айтматов починає своє оповідання з розповіді про вовків, а не про людей. Але, продовжуючи читати, розумієш, що автор зробив це навмисно. Долі людей не раз перетинаються з долею звірів. Вовки були змушені покинути степу після того, як люди влаштували там гігантську бойню – полювання на сагайдаки, під час якої загинули їхні перші вовченята. Пари вовків пішла ближче до гір, до озера, але й народжені там щенята загинули, коли люди підпалили очерети навколо озера. Акбара й Ташчайнар перебралися в гори, сподіваючись, що там вони врятуються від людей, але їх останніх чотирьох вовченят украв з нори в горах людин. А коли вовки почали мстити за своїх дітей, люди вбили і їх.

Друга сюжетна лінія пов’язана з долею Авдия Каллистратова – парубка, якого вигнали з духовної семінарії за єресь, після чого він став кореспондентом газети. Але Авдий почував, що це не його покликання, і постійно шукав своє призначення, зміст свого існування. Він вирішив поїхати в Моюнкумские степу із групою «гінців» (збирачів анаші), щоб написати про їх статтю. Але газетний нарис був тільки офіційним приводом; насправді він поїхав, сподіваючись, що йому вдасться вмовити цих молодих хлопців, майже хлопчиськ, кинути їхній небезпечний промисел і покаятися. Йому це не вдалося, як не зміг він і надрукувати свої «степові нариси». Розчарований, Авдий вертається в Жамгак – Саз, куди він їздив з «гінцями» і де він зустрів і полюбив біолога Інгу Федорівну, що так само, як і він, займалася проблемою боротьби з анашой. Але Авдий не застає її в місті і йде на вокзал, де його підбирає для «сафары» (полювання на сагайдаки) «Обер – Кайданів – колишня людина… у минулому військовий, причому зі штрафбату».

Айтматов описав цю «сафару» так, що читачам стає ясна практична неможливість мирного співіснування людської цивілізації й дикої природи степів. Авдия, що стали випадковим свідком цієї бойні й пытавшегося вмовити Кандалова і його поплічників припинити полювання й покаятися, зв’язали й кинули в кузов машини, а потім розіпнули на дереві й залишили вмираючого парубка одного

У третій частині з’являються нові герої, чиї долі тісно переплітаються з долею Акбары й Ташчайнара. Бідний чабан Базар – Бай знайшов у горах лігвище вовків і забрал звідти чотирьох щеняти. Цей його необдуманий учинок став причиною багатьох лих у цілому радгоспі. Вовки почали мстити людям: вони задерли багато овець і навіть накидалися на людей. Але більше всіх постраждали Бостон і його дружина Гулюшкан: вони втратили найдорожче, що в них було, – сина Кенджеша.

Роман залучає читачів не тільки змістом, але й проблематикою. Автор зачіпає багато важливих проблем, які знаходять своє відбиття в різних частинах книги. У їхньому числі питання про те, що ж робить людини людиною

Людям даний великий дарунок – здатність мислити, і вона повинна допомагати людям полюбити мир, життя й все живе. Однак люди, які краще інших повинні розуміти ціну життя, мучать і вбивають не тільки диких звірів, але й один одного, знищують життя, захист і охорона якої не обов’язок, а покликання людини. «Гінці» за анашой побили й скинули з поїзда Авдия, сподіваючись, що він не виживе. А коли цей парубок у другий раз спробував піти проти суворої дійсності й зупинити безглузде жорстоке вбивство сагайдаків, це коштувало йому життя. Люди, що розіпнули Авдия, не пошкодували його. Такі, як вони, просто не знають, що таке жалість. Але Авдия пошкодувала вовчиця Акбара, що він побачив за кілька митей до своєї смерті. І в читачів виникає питання: у кому ж тоді більше гуманності, людяності?

Дикі тварини здатні жалувати нас, чому ж тоді ми не можемо зрозуміти й пошкодувати їх? Їм адже властиві всі ті ж почуття й переживання, що й людям. Люди співчували Гулюшкан, що, втративши сина, вила так само, як Акбара, коли в неї украли її вовченяти. Але виття вовчиці замість жалості викликав у людях тільки злість. Люди в радгоспі не могли простити вовків, що вбивають худобу й нападають на людей, бажаючи помститися їм за всіх своїх дитинчат. Але ми можемо зрозуміти Бостона, що застрелило Базарбая, якого він уважав винним у смерті свого сина

У романі багато уваги приділяється людським взаєминам. Айтматов показує, до якої низькості, до яких злочинів можуть довести людину заздрість і бажання жити краще інших. Коли Авдий запитав в «гінців», Бог або гроші для них важливіше, навіть маленький Ленька відповів, що гроші, тому що вони дають можливість жити краще, ніж живуть багато з людей, що заробляють на життя чесною працею. Але чесно працювати можна теж по – різному. Бостону, що вкладав всі сили в роботу, багато бідних чабанів заздрили, деякі навіть ненавиділи його за те, що в нього все було краще, ніж у них. За це Бостона з «передовика виробництва» перетворили в «кулака». А парторг Кочсорбаев намагався перешкодити «кулакові» домогтися більшого. Все це відбувалося тому, що та ж державна ідеологія, що не допускала можливості існування таких пороків, як наркоманія, була проти будь – якої нерівності. Айтматов прекрасно розумів протиприродність ситуації, у якій для загальної рівності все повинні жити й працювати однаково погано, а не однаково добре. Для підтримки такого порядку в державі окремих людей, пытавшихся боротися за справедливість, відправляли на плаху. Але автор показує читачам, що держава й суспільство, які перекручують життя й долі людей і не обертають уваги на свої внутрішні проблеми, з яких наркоманія, можливо, не сама серйозна, самі йдуть до «плахи». Така критика системи в той час, коли був написаний цей роман, була дуже сміливим кроком.

У наш час проблеми, що зачіпаються в романі «Плаха», уже не так злободенні, але багато хто з них усе ще актуальні. Тому я вважаю, що ще не одне покоління людей, серед яких завжди є й прагнучою власною працею домогтися успіху, і що намагаються направити інших на шлях щирий, і просто бажаючі краще зрозуміти людські взаємини й характери інших людей, будуть із більшим інтересом і задоволенням читати роман Ч. Айтматова «Плаха».

(2 варіант)

Одним з найбільш яскравих добутків сучасної російської літератури є роман Чингиза Айтматова «Плаха». У його добутку зачіпаються насущні проблеми суспільства, питання добра й зла, відносини між людиною й природою, між людиною й суспільством. Ч. Айтматов писав: «Важко встановити, що таке людське життя. У всякому разі, нескінченні комбінації всіляких людських відносин, усіляких характерів настільки складні, що ніякий сверхсовершенной комп’ютерній системі не під силу сынтегрировать загальну криву самих звичайних людських натур». Так сказано про людей, але адже їхнім існуванням мир не вичерпаний. Швидше за все, тому письменник обирає три основних русла спостережень: природне, соціальне й поглиблено^ – особистісне. Вічне царство природи в романі багатобарвно й многонаселенно. Безкрайні степи, зелені долини й приозер’я, високогірні тропи – все вражає своєю неповторною красою. «І не видно було ні кінця, ні краю цієї землі. Усюди темні, тільки – но вгадуються дали, що, зливалися із зоряним небом» – таким виглядає край у передранкову пору. Удень він виконаний неостановимого руху. «Небо над степом виміряється висотою шуліки, що злетів,». На «десятках кілометрів» – «несть багатих у цій благодаті», череди яків. Із глибоким замилуванням списує автор величне буття, особливо в той момент, коли на якусь мить запановує «споконвічна рівновага» – «сонце в небі, пустельні гори, повна тиша, відсутність людей рівною мірою належали як жуйним, так і хижакам». «Споконвічна рівновага» природи зневажається людьми. У стародавності мисливці приходили «збройні стрілами», «потім з’явилися з рушницями, що бабахають,». Але «пройшло час, і человекобоги» стали влаштовувати облави на машинах, «прилітати на вертольотах» – не мисливці, а «расстрелыцики», що косять все живе, «начебто сіно на городі». Безглузде масове знищення, що породжує серед тварин страх «апокалиптических розмірів», – погроза земному процвітанню

Пари вовків – Акбара й Ташчайнар – персоніфікують мир звірів. Вовча сутність бути «блискавичним ножем по глотках антилоп» дозволяє втілити невигубну силу, невичерпну життєздатність диких степових звірів: відвагу в полюванні, «великий природний інстинкт збереження потомства», «споконвіку жорстоку боротьбу за продовження роду». Під час відстрілу Акбара й Ташчайнар зненацька вподібнюються боягузливим сагайдакам. Так порушуються всі природні приречення миру. Тому Акбаре здавалося, що «скрізь запанував хаос і саме сонце, що беззвучно палає над головою, теж гнано разом з ними в цій скаженій облаві».

Своєрідно тлумачиться «внутрішній стан» вовків. Чим изощреннее знущаються люди над ними, позбавляючи їхнього потомства, тим більше одухотворяється Акбара. Немає більше найглибшої проблеми, чим втрата потомства. Звідси лють звіра, що готовий мстити людині, мстити за заподіяний біль. Загибель вовченят у результаті відстрілу сагайдаків перетворює Акбару в мисливця на людей

Людина ж полює не тільки на звірів, але й ненавидить собі подібних. Айтматов пояснює причини злочинів проти споконвічної гармонії сущого. Не випадково після сцени облави випливають фрази про змушену втечу Акбары: «Сумно й гірко тяглися по снігу зім’яті квіти її слідів» – дається сувора оцінка тих, хто «зім’яв квіти» вільного, степового життя. «Люди бездомні», «перекотиполе», «професійні алкоголіки»: Обер – Кайданів, Ведмедик – Шабашник, Абориген – Узюрбай, Гамлет – Галкін і їхній шофер Кепа. Всі вони люблять «ударити по^ – чорному», повністю свідомість відбити горілкою, тому що давно «озлобилися на мир» і від нього намагаються урвати лише засоби для паразитичного існування. Не дивно, що ця група, сама себе нарекшая «хунтою», що підкорилася «бичачої лютості», остаточно знехтувала всі норми поводження. Участь у масовому знищенні диких тварин для «хунти» – тільки «розминка, перед садистським убивством людини

Айтматов намагається осмислити походження цієї злості й ненависті між людьми. Для цього він дає характеристику «анашистов». Збирачі наркотичної трави внутрішньо близькі групі Обер – Кандалова. «Анашисты» перебувають під владою однієї потреби – збагачення. Серед добувачів диких конопель ті ж закони беззаперечного служіння «хазяїнові» підприємства. Серед них відбувається щиросердечне омертвіння, що необратимее наркоманії, хоча, видимо, ці недуги продумано з’являються в тісному зв’язку між собою. Особливо лякає доля молоді: двадцятилітнього тямущого від природи Петрухи й зовсім ще юного, полохливого й добродушного Леньки. Ватажок «анашистов» Гришан благоденствує за них рахунок

Ч. Айтматов показує, звідки в людей береться тяга до наживи, збагаченню. Головний герой «Плахи» Авдий Каллистратов, слухаючи Петруху, що мріє про автомашину «Волга», прямо відповідає: «…за всіх часів тримається непорушний мир обивателя» на «трьох китах масової свідомості». Така психологія властива й деяким сільським жителям. Насамперед – Базарбаю, що заради свого збагачення краде для продажу з лігвища Акбары вовченяти. Повну протилежність Базарбаю становить Бостон, ціле життя якого спрямована на збереження гармонії: трудовий, суспільної, природної. Тому Бостон і вступає в затяжний конфлікт із пристосованцем і пустословом парторгом, викриває поводження Базарбая. Незначні й заздрі, вони байдужі до священних завітів розумного буття. У спілкуванні з навколишній Бостон переконано відстоює ці завіти: «щоб для чабана земля була своя, щоб чабан за неї болів», цінувати самому життя в праці, бути «хазяїном своїй справі». У своїй душі він дбайливо зберігає добро людей, красу природи. Жорстокою несправедливістю до героя сприймаються зненацька, що происшли події. Акбара несе беззахисного маленького сина Бостона. «Задихаючись і хриплячи, як запалена кінь», він женеться за вовчицею, а потім стріляє в неї й по трагічній випадковості вбиває разом зі звіром свого Кенджеша.

Втрачене тепле, довірче співтовариство людей, і кожний з них, поза залежністю від особистого досвіду, наближається до падіння. Бостон теж устав на цей шлях, зробив свій безповоротний крок до загибелі – убив Базарбая. Бостон «переступив якусь рису й відокремив себе від інших», відчувши, «що відтепер він відлучений від них назавжди». Тому наступає для нього «кінець світу».

Людиною, що вбирає у свою свідомість всі іпостасі земних трагедій, персоніфікує моральність, служить добру, є Авдий Каллистратов. Авдий Каллистратов – недоучений священик, єретик, по визначенню духовних наставників семінарії, вилучений з її за «новомысленнические подання про Бога й людину в сучасну епоху». Авдий намагається знайти «неходжені тропи до розумів і серць своїх однолітків». Тому він приймає пропозицію редакції журналу на ряд нарисів про проникнення в молодіжне середовище наркотичних засобів. Так учорашній семінарист виявляється в суспільстві «анашистов», а потім серед членів «хунти». Авдий намагається відродити гаснучі духовні початки, людське спілкування по принципах вищої справедливості, самоствердження. Він несе в мир світлі, справедливі ідеї, ідеї добра. Авдий начебто відкриває «закономірність, відповідно до якої мир найбільше й карає своїх синів за самі чисті ідеї». І далі одна ця закономірність і демонструється в довгому ланцюзі найтяжких страждань Каллистратова: у руках Гришана, потім Обер – Кандалова, аж до розп’яття Авдия.

Роман «Плаха» дає людям можливість усвідомити свою відповідальність за все, що відбувається у світі. Чингиз Айтматов у своєму романі направляє людини до ідеї гуманізму, милосердя, віри в добрий початок у людині. Він призиває людей не порушувати ту гармонію, що існує в природі, устати на шлях істини, добра

(3 варіант)

Ч. Айтматов – один із провідних письменників нашої сучасності. Його роман «Плаха» – дуже популярний добуток, тому що в ньому порушені актуальні проблеми теперішнього часу. Ця книга є результатом спостережень, міркувань і тривог автора із приводу неспокійному, загрозливому майбутньому дійсності, тому вона значно відрізняється від всіх написаних раніше добутків: «Ранні журавлі», «Білий пароплав», ^Материнське поле», «Перший учитель», «Топольок мій у червоній косинці». В «Пласі» Ч. Айтматов, як художник слова, виконує місію духовного наставника нинішнього покоління, що вказує сучасникам на трагічні протиріччя сьогоднішнього дня. Письменник торкається питань екології, моральності, проблему погрози наркоманії

Роман насичений образами, які на перший погляд не зв’язані один з одним: вовки, вигнаний семінарист Авдий, чабан Бостон, «гінці» за анашой. Але насправді їхньої долі тісно переплітаються, образуя загальний вузол назрілих у сучасному суспільстві проблем, дозволити які автор призиває нас, що живуть зараз.

Оповідання починається описом вовчої родини – Акбары й Ташчайнара, що мирно живе в Моюнкумской савані. Але ці спокій і безтурботність лише доти, поки в азіатські простори не вторгається людина, що несе в собі не творить, а руйнуючу силу. І відбувається жахливе, криваве дійство знищення тваринного миру, у якому гинуть і недавно, що з’явилися на світло вовченята, Акбары. Все живе навколо винищено, а люди, одержимі егоїстичним відношенням до природи, радуються, що план по м’ясопоставках виконаний. Три рази вовки йшли в глухі місця, намагалися обзавестися потомством для продовження свого роду й жити так, як пропонують їм закони буття, і три рази зла й жорстока доля, втілена в образі людей, позбавляла їхніх дитинчати. Вовки, у нашім поданні, – небезпека, але, виявляється, є ще більше зло, що здатно розтрощити й знищити всі, – це знов – таки люди. Акбара й Ташчайнар у романі мають милосердя й нікому не бажають поганого. Любов Акбары до вовченят – це не несвідомий тваринний інстинкт, а усвідомлена материнська турбота й пещення, властиве всьому жіночому на землі. Вовки в добутку, особливо Акбара, персоніфікують собою природу, що намагається врятуватися від нищівних її людей. Подальші дії вовчиці стають попередженням людині про те, що рано або пізно все живе стане проти і буде мстити, мстити жорстоко й невблаганно. Мати Акбара, як мати – природа, хоче зберегти себе, своє майбутнє в потомстві, але, коли Базарбай викрадає з лігвища вовченят, вона озлобляється й починає нападати на кожний, щоб заглушити сказ, тугу й розпач, що доводили її до божевілля

Вовчиця карає не того, хто дійсно заподіяв їй зло, а зовсім невинної людини – чабана Бостона, родина якого мала нещастя прийняти у своєму будинку Базарбая, що проїжджав з вовченятами повз їхнє житло. Сліди й привели Акбару до Бостонову становища. Чабан розуміє, який мерзенний учинок зробив заздрий і бажаючий йому нашкодити Базарбай, але не може нічого зробити. Цей огидний п’яниця, здатний на будь – яку підлість, все життя ненавидів Бостона, чесного трудівника, що, завдяки своїм власним силам, став кращим чабаном в аиле. І тепер Базарбай зловтішався й радів при думці про те, що «возомнившего про себе й возгордившегося» Уркунчиева доводить по ночах роздираючим і вимотуючим виттям потерявшая вовченяти Акбара. Але найстрашніше очікувало Бостона спереду. Побачивши, що вовчиця, що викрала його улюбленого сина, тікає, Бостон убиває одним пострілом Акбару й маляти, що був його продовженням і сенсом життя. Гине й Базарбай, що зламав так багато чужих доль і друг, що зштовхнув, із другом дві могутні сили – людство й природу. Зробивши три вбивства, тільки одне йз яких усвідомлене, Бостон сам поводиться на «плаху», подавлений переполнявшими його горем і розпачем, внутрішньо спустошений; але в глибині душі він був спокійний, тому що знищене їм зло більше не зможе шкодити живучим

Ще одна гостра тема, розкрита письменником у романі, – це проблема наркоманії. Ч. Айтматов призиває людей отямитися, вжити необхідних заходів по викорінюванню цього небезпечного соціального явища, що калічить людські душі. Автор правдиво й переконливо описує ведучий у тупик і руйнуючі життя шлях «гінців», які, ризикуючи, відправляються в азіатські степи за анашой, одержимі спрагою збагачення. На противагу їм письменник уводить образ Авдия Каллистратова, « єретика – новомысленника», вигнаного із семінарії за його неприпустимі з погляду релігії й устояних церковних постулатів ідеї про « Бога – Сучаснику». Одухотворена й глубокомыслящая натура Авдия противиться всяким проявам зла й насильства. Несправедливий, згубний шлях, по якому йде людство, викликає в його душі біль і страждання. Він бачить своє призначення в допомозі людям і обігу їх до Бога. Для цієї мети Авдий вирішує приєднатися до «гінців», щоб, перебуваючи поруч із ними, показати, як низько вони впали, і направити їх на шлях щирий через искреннее каяття. Авдий всіма силами прагне образумить їх, урятувати душі, що гинуть, вселивши в них високу думку про Всеблагому, Всемилостивому, Всюдисущому… Але за це його жорстоко б’ють, а потім і позбавляють життя ті, кому він простягнув руку допомоги. Фігура Авдия, розп’ятого на саксаулі, нагадує Христа, що принесли себе в жертву за Добро й Істину, даруемые людям, і искупившего смертю людські гріхи. Авдий теж прийняв смерть за добро, і в останніх його думках не було докору збожеволілій юрбі вбивць, а лише жаль до неї й сумне почуття невиконаного боргу… «Ти прийшла» – такі минулого його останні слова, коли він побачив перед собою вовчицю з дивними синіми очами, що з болем заглянула в особу розп’ятої людини й скаржилася йому на своє горе. Людина й вовк зрозуміли один одного, тому що їх поєднувало загальне страждання – страждання, що вони випробовували від моральної вбогості людей, погрязших у бездуховності. Якщо Бостона привели на «плаху» фатальні обставини, то Авдий сам обрав собі такий шлях, знаючи, що в людському світі за добро й милосердя потрібно жорстоко розплачуватися. Трагедію Авдия збільшує повну самітність, тому що пориви його шляхетної душі ні в кому не знаходять відгуку й розуміння

Тривога – от головне почуття, що несе роман читачеві. Це тривога за природу, що гине, за покоління, що самознищується, потопаюче в пороках, «Плаха» – це лемент, заклик автора одуматися, вжити заходів по збереженню життя на землі. Це сильне по своєму змісті добуток здатний надати людині неоціненну допомогу в боротьбі за новий, світлий, високоморальний шлях, що призначений йому природою й на який люди рано або пізно звернуть осяяні розумом погляди

(4 варіант)

Одним з моїх улюблених сучасних письменників є Чингиз Айтматов. Я читав багато хто його добутки, але найбільше мені запам’ятався роман «Плаха». Чингиз Айтматов давно вже став одним із провідних письменників нашого часу. І в романі «Плаха», виконуючи високу місію художника бути духовним вождем людей, він розкриває ті шари буття, піднімає ті питання, які грізно вимагають свого осмислення й вираження в слові. Люди, що звикли спокійно дрімати серед устояних понять, розбуджені, реагують гнівом. Але й доброзичливі читачі, хоча й читають роман із захоплюючим інтересом, коли намагаються осмислити філософські питання, виявляються у відомій розгубленості

Ісус Христос, наркомани, чабан, вовки – як все це зв’язано? Автор намагається провести панораму життя природи й світової історії в нашу сучасність, у наш день. Він стягає ці проблеми у вузол, що саме ми, люди кінця другого тисячоріччя, покликані розв’язати

Цей роман – лемент, розпачливий заклик одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так загострилося й згустилося у світі. Екологічні проблеми, порушені в романі, письменник прагне осягти насамперед як проблеми стану душі людської. Руйнування природного миру обертається небезпечною деформацією людини, особистості. Роман починається темою вовчої родини, що переростає потім у тему загибелі Моюнкумы з вини людини: людина уривається в савану як злочинець, як хижак. Він знищує й сагайдаків, і вовків. На знищення обрекается й природне середовище їхнього перебування. Цим і визначається невідворотність сутички вовчиці Акбары з людиною. І кінчається цей двобій трагічно.

Вовки не просто олюднені в романі. Вони наділені в ньому високою моральною силою, шляхетністю, чого позбавлені люди, протипоставлені їм у романі. Саме в Акбаре й Ташчайнаре уособлено те, що здавна властивийо людині: почуття любові до дітей, туга за ними. Причому вони не зводяться до одного лише інстинкту, а як би осяяні свідомістю. Глибоко людяна й та висока, самовіддана вірність один одному, що визначає все поводження Акбары й Ташчайнара.

Акбара наділена Айтматовим даром моральної пам’яті. Вона має в собі не тільки образ лиха, що осягла її рід, але й усвідомлює її як порушення морального закону, що ніколи й ніде не повинен бути порушений. Поки не торкали її савану, Акбара могла, зустрівши в степу безпомічної людини, відпустити його. Тепер, загнана у тупик, щоМ отчаялись і озлоблен, вона приречен на сутичк з людин Дуже важливо при цьому, що в боротьбі гине не тільки Базарбай, що заслужив кару, але й безневинна дитина. І хоча особистої провини перед вовчицею Акбарой у Бостона ні, але він повинен прийняти на себе відповідальність і за Базарбая, що є його моральним антиподом, і за дії Кандалова, в одні діб що погубив Моюнкумы. Айтматов при цьому особливо підкреслює: вандалізм банди Кандалова зведений чи ледве не в ранг державної необхідності. Виходить, що моральне виродження, ерозія в душах людей, що зруйнували життя в Моюнку – Мах, має не приватне значення, а загальне. Це проблема соціальна. Недарма розбій, що твориться Кандаловым, не просто допускається, а зводиться урівень трудової доблесті: вирішена проблема м’ясопоставок. От у чому трагедія

Роман пронизує переконання: за те, що в сьогоднішньому світі бешкетують базарбаи й кандаловы, у відповіді все людське суспільство й, зрозуміло, ми з вами. Створюючи образи Базарбая й Кандалова, письменник свідомо зневажає описом їхнього внутрішнього миру. Для нього вони тільки втілення розпаду, духовного скотства, а звідси – зла. Базарбай – п’яниця, негідник, що ненавидить цілий мир, що заздрить усім. Він безмежно озлоблений. Звиклий до безкарності, він стає самим собою, жалюгідні й боягузливим, коли вовки переслідують його.

Багато уваги приділяє автор розкриттю причин трагедії Бостона. У цьому образі Айтматовим уособлена та природна людяність, який немає в Базарбае. Бостон попадає у фатальний збіг обставин. Він робить три вбивства – сина, Акбары й Базарбая. З них тільки одне свідоме. У жаху молить Бостон повернути йому сина, викраденого Акбарой. Не бачачи іншого виходу, чабан стріляє у вовчицю, що біжить, убиваючи тим же пострілом свого сина. У цих сценах проявляє себе трагічна невідворотність відповідальності за зло. Початок цієї катастрофи було в савані, де скріпленим авторитетними печатками планом були одним махом порушені закони природного плину життя й рівноваги у взаєминах людини із природою. Порушення закону природи як трагедію відчуває в романі один лише Бостон

Айтматов багато разів підкреслює, що всі проблеми, які встають перед нами день у день і які мають тому ділове, практичне значення, переростають у проблему порушених природних контактів людини й природи, що однаково катастрофічно й для природи, і для людини

Рішення завдань такого масштабу зажадало особливого художнього рішення образів Бостона й Базарбая. Базарбаи загублений для суспільства. У Бостона доля інша. Він у великому ступені жертва обставин. Роблячи самосуд, Бостон у гніві стратить Базарбая. Чи вихід це? Адже зроблене вбивство. Бостон сам поводиться на «плаху», виконуючи у відношенні себе веління совісти

У романі порушена ще одна гостра соціальна тема – проблема наркоманії. Автор показує «гінців», що спрямовуються в Моюнкумскую савану в пошуках дикоростучих конопель і шукаючих не стільки грошей, а насамперед можливості пожити виллюзиях.

Цих людей намагається зрозуміти й урятувати Авдий Каллистратов. Авдий – син священика, вигнаний з академії як « єретик – новомысленник». Авдия мучить думку про порятунок хоча б однієї людини. Він не хоче чекати, поки людина прийде до Бога, і сам спрямовується назустріч занепалим. Авдий, за задумом письменника, навряд чи зможе допомогти наркоманам, хоча він неабиякий по своєму духовному складі людин. Авдий не дуже грамотний, трохи неспритна й непрактична людина, його дії скоріше викликають жаль, чим надію. Але дії його свідчать про висоту помислів і про тверде бажання внести світло в погрязшие в тьмі душі. Розбудити у своїх недругах каяття й совість – такий його спосіб боротьби зі злом, – ми дуже сподіваємося, що йому вдасться допомогти Леньке, нещасному доброму юнакові, ще не зовсім зіпсованому

Треба чесно визнати, що невдачі Авдия в боротьбі з наркоманами відбивають реальне положення в нашім суспільстві. Учинки Авдия гідні глибокої поваги. Є в Авдии майже дитяча безпорадність, беззахисність. Айтматов наділяє його здатністю до самопожертви, силою, достатньої, щоб не кинути хрест, їм же на себе покладений. Вид Авдия, розп’ятого на саксаулі, дуже нагадує легенду про розп’ятий Христі. Але питання й проблеми, що ведуть за собою цієї людини на «плаху», не вирішуються Айтматовим однозначно. Ми бачимо, що в духовній чистоті Авдия автор усвідомлює потребу нашого часу в таких молоді людях

З образом Каллистратова Айтматов зв’язав ідею гуманізму, ідею віри в добрий початок у людині, але автор бере під сумнів теорію Авдия про те, що Бог всемогутній, всемилостивий, всюдисущий. Якщо так, чому він не покарав Кандалова, чому не зумів захистити Авдия. Айтматову мало тільки глибокої релігійності. Йому не обійтися без віри вчеловека.

Роман Айтматова – відозва до совісті кожного: не чекай, виходи воїном у поле за правду. Тривога – от головний лейтмотив роману. Це тривога за втрату віри у високі ідеали, за падіння вдач, за ріст наркоманії, тривога за людину й навколишню його середовище

Роман змушує задуматися, як ми живемо, згадати, як коротке життя…