Чому Н. А. Добролюбов назвав Катерину “сильним російським характером”? (по п’єсі Островського “Гроза”) – Островський Олександр

Добролюбов, як відомо, із всіх жіночих образів сучасної йому літератури саме в Катерине побачив “новий тип, створюваний російським життям”. Від першої появи героїні на сцені до останнього, крок за кроком розкриває перед нами драматург характер Катерины Кабановой.

Глибоко трагична перша зустріч Катерины з улюбленим. Тут звучить мотив народної пісні – мотив неминучої загибелі (“Ти вбий, загуби мене з напівночі…”): “Навіщо ти прийшов? Навіщо ти прийшов, погубитель мій?”: “Навіщо ти моєї погибелі хочеш?”; “Ти мене загубив!” Як же сильним повинне бути її почуття, якщо вона в ім’я його йде на неминучу загибель! “Не жалуй, губи мене!” – викликує вона, віддавшись цьому почуттю. Так любити може не всякий, і ми переконуємося в надзвичайній силі героїні

У першому явищі, вслухуючись у діалог Кулигина й Тихона, ми уявляємо собі Катерину як покірну жертву, людину зі зломленою волею й розтоптаною душею. “Маменька її поедом їсть, а вона як тінь яка ходить, безмовна. Тільки плаче так тане як віск”, – говорить про дружину Тихін. І от вона сама перед нами. Ні, вона не жертва. Вона людина із сильним, рішучим характером, з живим, вільнолюбним серцем

Вона втекла з будинку, щоб попрощатися з Борисом, не побоявшись кари за цей учинок. Вона не тільки не ховається, не таїтися, але “голосно, у весь голос” кличе улюбленого: “Радість моя, життя моя, душу моя, люблю тебе! Відгукнися!” Ні, вона не почуває себе рабою, навпроти, вона вільна, хоча б тому, що все втратила, що нема чим їй більше дорожити, навіть життям: “Для чого мені тепер жити, ну для чого?”

Борис говорить про себе: “Що про мене – те тлумачити! Я вільний птах”. У сцені побачення Катерина йому заздрить: “Ти вільний козак”. Але, по суті справи, хто з них двох більше вільний? Зупинимося на репліках Бориса в сцені прощання: “Не можна мені, Катя. Не зі своєї волі г їду: дядько посилає… Не застали б тут!” Борис скований страхом

Останній монолог Катерины малює її внутрішню перемогу над силами “темного царства”. “Знову жити? Ні, ні, не треба… недобре!” Характерно тут слово “недобре”: жити під ярмом Кабанихи, з погляду Катерины, аморально. “А піймають мене, так відвертають догмою насильно…” Як страшно звучить тут це слово – піймають, немов не про людину мова йде! При думці про Насильство, що відбудеться над нею, Катерина викликує: “Ах, скоріше, скоріше!”

Спрага звільнення тріумфує й над темними релігійними поданнями. Катерина переймається переконанням у своєму праві на волю почуття, на волю вибору між життям і смертю. “Однаково, що смерть прийде, що сама… а жити не можна!” – міркує вона про самогубство, що, з погляду церкви, є смертним гріхом. І далі вона бере під сумнів це подання: “Гріх! Молитися не будуть? Хто любить, той буде молитися…” Думка про любов сильніше, ніж страх перед релігійними заборонами, і передсмертні слова Катерины звернені не до бога й виражають не каяття в зроблених гріхах – вони звернені до улюбленого: “Друг мій! Радість моя! Прощай!” Так вільне від забобонів, живе й сильне почуття перемогло в душі Катерины, і вона вирвалася з пута “темного царства” на волю. У цілісності й внутрішній гармонії, у здатності скрізь і завжди бути самої собою, ні в чому й ніколи не змінюючи собі, – от у чому сила й велич характеру Катерины.