Короткий зміст Полтава (Олександр Сергійович Пушкін) – Пушкін А
«Багатий і славний Кочубей, Його луги неозорі», він володіє багатьма скарбами, але головне багатство Кочубея – його дочка Марія, рівної якої немає у всій Полтаві. Не однією красою славиться Марія, але всім відомий її лагідна вдача. Безліч наречених сватається до неї, але серце Марії неприступно. І от сам гетьман Мазепа шле за нею сватів. Гетьман уже старий, але в ньому киплять почуття, не мінливі почуття молодості, а рівний жар, що не остигає до самої смерті
Батьки Марії в обуренні, вони обурені поводженням старця, адже Марія – хрещениця гетьмана. Мати Марії говорить, що Мазепа нечестивець, що про заміжжя не може бути й мови. Чуючи ця все, Марія падає без почуттів. Два дні Марія не може отямитися, а на третій день зникає. Ніхто не помітив, як вона зникла, лише один рибалка чув уночі кінський тупіт, а ранком «слід осьми підків Був видний на росі лугів ».
Незабаром до Кочубея дійшла страшна звістка про те, що його дочка бігла до Мазепи. Лише зараз зрозуміли старі причину щиросердечного сум’яття своєї дочки. І Кочубей замислив план мести гетьманові. «Була та неясна пора, Коли Росія молода, У бореньях сили напружуючи, Мужніла з генієм Петра». У боротьбі зі шведським королем Карлом XII Русь зміцніла. Україна хвилювалася, багато перебувало прихильників древньої вільності, які жадали від гетьмана, щоб він розірвав договір з Росією й зробився союзником Карла, але Мазепа «поголосці, здавалося, не слухав» і «залишався Слухняним підданим Петра».
Молодь нарікала на гетьмана, мріючи, об’єднавшись із Карлом, «гримнути войною На ненависну Москву!». Але ніхто не відав таємних планів підступного й мстивого Мазепи. Давно він виношує план зради, нікому не відкриваючи його, але таємні його помисли осяг ображений Кочубей і задумав помститися за образу будинку, відкривши Петру плани зрадника. Колись Кочубей з Мазепою були друзями й перевіряли один одному свої почуття, тоді відкривав свої задуми Мазепа, але тепер між ними образа, що простити не може Кочубей. Дух мести підтримує в ньому й дружина. Тепер потрібний тільки надійна людина, готовий, не боячись, покласти до ніг Петра донос Кочубея на гетьмана
Така людина найшлася серед полтавських козаків, колись відкинутий Марією, але як і раніше люблячий її навіть у її ганьбі і її спокуснику, що ненавидить. Він відправляється в шлях із зашитим у шапці доносом Кочубея на зрадника гетьмана. Мазепа ж, що не підозрює про страшну небезпеку, плете політичну інтригу, ведучи переговори з посланником єзуїтів, обурюючи козаків на Доні, піднімаючи проти Москви Крим, Польщу й Туреччину. І от посередині цих підступних турбот російські вельможі переслали йому донос на нього, писаний у Полтаві й залишений Петром без уваги. Виправдуючись перед Петром і переконуючи його у своїй вірності, Мазепа вимагає страти донощиків, страти батька своєї улюбленої, «…але дочки любов глави батьківської не надолужить». Марія ж самозабутньо любить Мазепу й нехтує поголоску. Лише іноді нею опановує сум при думці про батьків. Але вона не знає ще того, що знає вже вся Україна, страшна таємниця від її схована
Мазепа похмурий, і «розум його Збентежений жорстокими мріями». Навіть пещення Марії не в змозі розвіяти його страшні думки, воно залишається холодний до них. Ображена Марія докоряє його, говорячи, що заради нього загубила власне щастя, знеславила себе. Мазепа намагається заспокоїти Марію словами любові, але вона обвинувачує його в хитрості й удаванні. Вона навіть ревнує його до якоїсь Дульской. Марія хоче знати причину Мазепиной холодності. І Мазепа відкриває їй свої задуми повстання України проти панування Москви. Марія в захваті й жадає бачити коханого із царським вінцем на голові. Вона збереже йому вірність і в нещастя й навіть піде з ним на плаху. І Мазепа піддає Марію страшному випробуванню: він запитує, хто їй дорожче – батько або чоловік? Він намагається примусити неї до однозначної відповіді, ставить її перед жахливим вибором: чию загибель вона зволіє, якщо їй буде призначено вибирати, кого відправити на страту. І бажана відповідь отримана
«Тиха українська ніч». У старому замку в Білій Церкві сидить у вежі закований Кочубей і чекає страти, якої не боїться – його гнітить ганьба, втрата честі. Він відданий царями на наругу ворогові, не маючи можливості нікому заповісти свою помсту кривдникові. Відкриваються двері його темниці, і входить кровожерливий Орлик. Мазепі відомо, що Кочубей сховав скарби, і Орлик прийшов довідатися, де вони таяться. Кочубей відповідає, що його скарбами були його честь, честь дочки, але ці скарби відняті катуванням і Мазепою, а третій скарб – святу помсту – він готується знести Богові. Орлик допытывается, де заховані гроші, але безуспішно, і Кочубея віддають у руки катові
Марія, пещена Мазепою, ще не знає про жахливу долю батька, і Мазепа содрогается від думки, що буде з нею, коли все відкриється. Він кається, що спокусив її, що спробував впрягти в один віз «коня й трепетну лань». Оставя сидячу в неведенье Марію, мучимый сумнівами, Мазепа виходить із палацу
На світанку в спокій, де спала Марія, прокралася її мати й відкрила дочки страшну звістку. Мати не може повірити, що дочки нічого не відомо, вона просить Марію впасти до ніг Мазепи й ублагати його пощадити батька. Не в силах перенести щиросердечні борошна, Марія втрачає почуттів. На місці страти зібралася величезна юрба. На возі привезли засуджених Кочубея й Іскру. Мученики сходять на плаху, кат рубає їм голови й, тримаючи за чуби, показує юрбі. Коли місце страти вже спорожніло, прибігають дві жінки, але, на жаль, вони спізнилися
Повернувшись додому після жахливої страти, Мазепа знаходить світлицю Марії порожній. Він відправляє козаків на пошуки, але все тщетно: ніхто ніде не видал Марію
Щиросердечний сум не заважає гетьманові здійснювати свої політичні задуми. Продовжуючи зносини зі шведським королем, Мазепа причиняється смертельно хворим, але моторно встає зі смертного одру, коли Карл переносить воєнні дії на Україну. Тепер Мазепа веде полки проти Петра. Петро сам веде дружин до Полтави, і от дві армії стали друг проти друга, готові до ранкового бою. Уночі перед боєм Мазепа розмовляє з Орликом і говорить про своє розчарування в Карлі, що не здається йому державним чоловіком, що могет змагатися із самодержавним велетнем. Орлик відповідає, що ще не пізно перейти на сторону Петра, але Мазепа відкидає цю пропозицію й відкриває причину своєї ненависті до росіянина паную. Колись на бенкеті у відповідь на сміло сказане слово Петро схопив Мазепу за вуси. За цю образу й заприсяг помститися Петру Мазепа
Ранком починається Полтавський бій, у якому бойове щастя служить російським військам. Натхнені появою Петра, російські полки тіснять шведів. Мазепа мовчачи спостерігає за битвою, і раптом за ним лунає постріл. Це Войнаровский убив молодого козака, що мчався із шаблею на Мазепу, що, умираючи, прошептав ім’я Марії
Закінчилася битва, бенкетує у своєму наметі Петро «і за вчителів своїх Заздоровний кубок піднімає», але немає серед бенкетуючого Карла й Мазепи. Вони скакають верхи, рятуючись від переслідування. Раптово хутір, повз якого мчаться втікачі, лякає Мазепу: він довідається місце, де ніколи бенкетував і звідки вивів темної вночі в степ Марію. Утікачі ночують у степу на березі Дніпра, як раптом хтось окликає Мазепу в нічній тиші. Він відкриває очі й бачить Марію. Вона в руб’я, з розпущеними волоссями, що блискають впалими очами. Марія втратилася розуму. Вона не довідається Мазепу, говорить, що це хтось інший, і ховається в нічній темряві. Ранком Карл і Мазепа скакають далі.
Минуло сто років, і лише Петро залишився в історії, але не залишилося навіть пам’яті про Мазепу й Марію
Кочубей – антагоніст Мазепи, що був його сподвижник, що перейшов на сторону Петра й страчений гетьманом. Поема Пушкіна написана слідом «Мазепі» Дж. Г. Байрона, «Войнаровскому» К. Ф. Рилєєва; але це вже не байронічна поема. Крізь романтичну інтригу (український гетьман Мазепа бере в дружин свою хрещеницю Марію Кочубей – всупереч волі батьків; батько мстить, доносячи Петру про державну зраду; донос пересилають гетьманові – К. присуджений, Марія божеволіє) проростає героїчний епос, у її просторі з’являється безліч персонажів; природно, це не може не позначитися на зображенні головних героїв
Сюжет відводить К. (прототип – генеральний суддя Малороссии петровских часів Василь Леонтійович Кочубей) «службову» роль батька, що перешкоджає «беззаконної» любові дочки. Але автор ускладнює «малюнок» ролі, постійно підкреслює силу, міць, пристрасність характеру К. Разом з підручним Іскрою той доносить на Мазепу не з вірності «боргу» (його «орлиний погляд» давно вже проникнув у серцевину «зрадницьких» помислів гетьмана, так той і сам натякав на них К., поки вони були заодно), але лише з почуття мести. «Заповзятлива злість» змушує суддю діяти. Помста стає змістом його життя; навіть у темниці, у ніч перед стратою, він зухвало відповідає Орликові, що прийшов катувати його й вимагає відкрити таємницю скарбу: «…але зберіг я скарб останній, Мій третій скарб: святу помсту. Її готуюся Богові снесть».
Поруч е « мнимо – другорядним» (а на ділі – сомасштабным головному героєві) К. – «справжні» другорядні персонажі: дружина, що «злістю женскою повна» і діє заодно із чоловіком; молодий козак, що безнадійно закохано в Марію й береться доставити донос у столицю імперії. І дружина, і козак спонукувані тим же почуттям мести, що й К.; але їхні страсті слабкіше; їхні характери дрібніше; за законами перспективи це не може не збільшувати обсяг фігури самого К. По суті, в 1 – й і 2 – й частинах він стає «повноцінним» антагоністом Мазепи; в одній з останніх «кочубеевских» сцен це підкреслено паралеллю: українську ніч – темницю Кочубея й українська ніч – темна душа Мазепи. Лише після страти Іскри й К., в 3 – й частини, на роль антагоніста «заступає» Петро Великий, із чиїм генієм мужніла «Росія молода» і чия боротьба з Мазепою буде начисто позбавлена «особистих» мотивів
Мазепа – головний герой, український гетьман, «міцний старий», у який закохується дочка генерального судді Малороссии Кочубея, Марія
Композиція «Полтави» многофигурна, що відповідає її двоїстій жанровій природі (і романтична новела, і героїчний епос). Але всі сюжетні лінії сходяться в одну крапку – до образа «похмурого» Мазепи. Після того як батьки Марії відмовляють йому в руці дочки, вона біжить із будинку; Кочубей разом із дружиною замишляє помста; але донос, посланий їм Петру, вертається до М.; після того як батько гине на пласі, Марія божеволіє. На любовну інтригу накладена інтрига політична: М. повільно й потай, не піддаючись на угоди палкого українського юнацтва негайно ж виступити проти Петра, разом з єзуїтом, Орликом, Булавиным готовить зраду, веде таємні переговори зі Швецією, Бахчисараєм (турками), Варшавою, Очаковом; зрештою разом з Карлом зазнає поразки на полтавському полі. Як герой новели, він (в 1 – й і 2 – й частинах) протистоїть Кочубею; як герой епосу (у частині 3 – й) – Петру; і в тім, і в іншому випадку він діє у відповідності зі своїм сильним характером – енергійно, мстиво, властолюбно.
Втім, страсті, що киплять у серце М., приховані від стороннього погляду – тому що гетьман старий, а значить – хитрий, обережний, твердий. (Пушкін порівнює його з палаючим каменем.) А головне – він, на відміну від М. у Рилєєва в поемі «Войнаровский», байдужий до всього (і до волі, і до Вітчизни), крім влади. І хоча під час рішучого пояснення, відкриваючи коханці план «зради» (частина 2 – я), він клянеться, що любить Марію «більше слави, більше влади», – це помилкова клятва. У ніч перед стратою Кочубея він міркує над сплячою й ні про що не Марией, що відає: «Кому судьбою Волненья життя призначені, Той стій один перед грозою, Не призивай до себе дружини».
Але в тім і парадокс, що, втрачаючи Марію, М. втрачає якусь незриму опору своєї влади над долею, «життєвий» джерело своєї політичної сили; що, перемагаючи Кочубея, він свідомо приречений потерпіти поразка від Петра. Більш того й гірше того, стаючи ворогом російського царя, український гетьман втрачає самостійність, попадає в залежність від слабкого, безвладного Карла. Сила йде в служіння безсиллю. І недарма після того, як М. з Карлом ганебно біжать із полтавського поля й Пушкін «змушує» їх проїхати повз розорений маєток Кочубейовий, у фінальній сцені йому є Марія. Вона божевільна – і тому її «дитячими» вустами віщає істина: «Я приймала за інший Тебе, старий». У Петрові, якого вона бачила на святкуванні полтавської перемоги, вона «пізнала» ідеального володаря, ідеального «чоловіка свари», якого колись бачила ВМ.
Марія Кочубей – героїня поеми, кохана гетьмана Мазепи, що, услід сформованій літературній традиції, кличуть інакше, чим «реальну» дочку «реального» судді Кочубея, що бігла від батька до Мазепи. Пушкіна вказує на це «прозаїчне» ім’я – Матрена – у примітках; застереження важливе – завдяки їй, з одного боку, задається поетична дистанція між «грубою» історією і її художнім образом, з іншого боку – умовний образ гордої коханки перекидається в реальний історичний простір
Матрена Кочубей проходить як би крізь літературну призму – і є перед читачем типовою байронічною героїнею, хоча б і українізованої: свіжої, «як весняний колір», стрункої, «як тополя» і, звичайно, із грудьми «білої, як піна». І навпаки, образ скромної, розумного, палкого й наївної М., до кінця 1 – й частини не догадується про змову Мазепи – а до кінця 2 – й частини не розуміючої, що її коханець замислив стратити її батька, – цей образ заздалегідь спроектований автором в «дійсне» героїчне минуле. Героїня байронічної поеми готова в будь – яку мінуту стати персонажем епосу
Безмежно наївної М. рухає одне почуття – любов. Спочатку любов до батька; потім, після батьківської відмови Мазепі й нічній втечі з будинку, – любов юної красуні до старого» але мудрому й сильному «вождеві». Любов, що не знає ніяких перешкод. Пушкіна спеціально підкреслює, що М. – хресна дочка Мазепи, а це робить їхній союз подвійно беззаконним, подвійно сумнівним: десь на самій окраїні змісту мерехтить натяк на «духовний інцест», якесь подоба кровозмішення. Навіть про змову Мазепи проти Петра вона (в 1 – й сцені 2 – й частини) довідається тільки тому, що поруч із улюбленим з’являється якась Дульская (як з’ясовується, «усього лише» агент політичної змови). Зрозумівши, що мова йде не про любовну зраду їй, а про цивільну зраду Петру й Росії, М. відразу заспокоюється – і подумки примірить корону на Мазепу: «Твоїм сивинам як пристане Корона царська!..» Під кінець розмови негарне Мазепа, що замислив, випробовує коханку й вимагає відповісти, кого б вона вибрала, якби довелося, його або батька; та, похитнувшись, вибирає коханця. И – ні тіні підозри, ні проблиску здогаду
Живописуя героїню (аж до кінця 2 – й частини) однією фарбою, Пушкін «змушує» її мирно почивати в ніч перед стратою. Ця романтична наївність М. «зручна» авторові із сюжетної точки зору. По – перше, Мазепі дана можливість поразмышлять про владу й любов над мирно сплячою коханкою; по – друге, досягається ефект раптовості, коли нещасна мати пробирається в опочивальню дочки й розповідає їй про майбутню страту батька, благаючи розжалобити Мазепу; по – третє, саме тому, що М. ні про що не відає, вона довго приходить у себе й ще довше переконується в правоті матері – упускаючи дорогоцінний час. Природно, що, коли бідні жінки є на місце страти, батька вже немає в живі. Вражена М. біжить; погоня марна
И як перша втеча, з рідного дому, перемикає образ М. у байронічний регістр, так друге, з будинку Мазепи, дозволяє їй переміститися в простір епосу. Раптово побачивши, як страшна реальність і як підступна любов, М. втрачає сенс життя – і разом з ним розум. Вона з’являється наприкінці 3 – й частини, тобто у фіналі поеми, щоб поневоле вимовити страшний – і особистий, і властиво історичний – вирок Мазепі, що біг з Карлом від моці Петра. І після цього їй залишається зробити останній перехід – у вічний простір народної пам’яті. Останні рядки поеми назавжди «прописують» М. у пісні сивого бандуриста – і назавжди примиряють із покинутої нею життям
Петро – російський імператор. «Петровская» тема природно виникає в поемі. Романтичний сюжет про «беззаконну любов» гетьмана Мазепи й Марії Кочубей розвертається на тлі епохи, коли «Росія молода Мужніла з генієм Петра». Та й сама сюжетна колізія (батько Марії суддя Кочубей доносить російської влади на зрадника Мазепу) неможлива без «непрямого» участі російського царя, без його жорстокої помилки (донос пересилають Мазепі, Кочубей гине, Марія божеволіє).
И все – таки тема одне, а персонаж – інше. Поки сам П. залишається в сюжетній тіні, розміщення сил у поемі відповідають неписаним правилам лорда Байрона; антагоніст Мазепи – ображений батько Кочубей; основний конфлікт – психологічні – психологічну – психологічне – психологічна – любовно^ – психАИогічний і т.д. Але в останньої, 3 – й частини Пушкін, описуючи Полтавську битву Росії з Карлом XII і Мазепою, уводить П. до складу діючих осіб. І відразу всі пропорції міняються. Мазепа з любовного героя разом перетворюється в антагоніста російського царя; Кочубей – перестає здаватися невдалим антагоністом Мазепи й стає трагічним союзником переможця (пускай і, що віддав його на розтерзання ворогові, головне, що зрештою признали свою помилку!). Навіть казавшиеся настирливі й невиправданими оцінні епітети, якими автор «нагороджував » зрадника Мазепу, раптом знаходять художньо – ідеологічний зміст
Як всі інші герої «Полтави» (крім слабкого Карла, чиї психологічні риси в «Мідному вершнику» Пушкін перенесе на образ Олександра I), П. наділений сильним характером; як всe вони, не знає проміжних станів і якщо гнівно, те гнівний, якщо весел, те веселий, а якщо добро, те добрий. (Інша справа, що автор, описуючи героя, що сідає на коня, використовує оксюморон – «Лик його жахливий Він прекрасний»; це лише підсилює ефектність образа.) Але на відміну від інших, П. одушевлений не помстою (як Кочубей), не спрагою влади (як Мазепа), а високою пристрастю державного делания. Рішення «здати» Кочубея. Мазепі – трагічна помилка, а не злочин; вона не знижує образ П. Пушкін вважає за необхідне вибудувати паралельні описи: Мазепа перед боєм – Петро перед боєм; Мазепа після страти Кочубея (тобто після перемоги, здобутої над ворогом) – Петро після перемоги над Карлом і Мазепою, що п’є за здоров’я ворогів. Це дає можливість підкреслити «якісне» розходження між ними; для одного – влада знаряддя насильства, для іншого – інструмент загальнодержавної творчості. Сила П. – це міць молодої імперії, за якої (по Пушкіну) – правда Історії; він зв’язаний зі стихією світла, що народжується («Горить схід зарозвіваюся нової»), тоді як Мазепа – з нічною стихією (сцена перед стратою Кочубея). І тому П. в «Полтаві» – ідеальний герой історичного епосу
За рік до поеми був початий роман «Арап Петра Великого», де той же мотив (ще раніше заявлений у вірші «Станси») уперше пройшов сюжетну обробку. І надалі Пушкіна буде вертатися до нього, щораз складно взаємодіючи з ідеологічним міфом про Петра Великому як про ідеальний прообраз Миколи I; сперечаючись із самим собою, розвертаючи окремі «петровские» фрагменти поеми в самостійні добутки (порівн. рядка про П., що п’є за здоров’я ворогів, з віршем «Бенкет Петра Першого», 1835).
