Короткий зміст Країна негідників Єсенін С. А

Дія відбувається на Уралі в 1919 р. Головний герой поеми – бандит Номах, романтичний персонаж, бунтар – анархіст, що ненавидить «усіх, хто жиріє на Марксі». Він пішов колись за революцією, сподіваючись, що вона принесе звільнення всьому роду людському, і ця анархічна, селянська мрія близька й зрозуміла Єсеніну. Номах висловлює в поемі його заповітні думки: про любов до бури й ненависті до тої рутинного, абсолютно неросійського, штучного життя, що нав’язали Росії комісари. Тому й образ «позитивного» комісара Рассветова в Єсеніна виходить блідий. Світанків протипоставлений Номаху, але в головному єдиний з ним. Номах, у якому ясно вгадується Махно, Номах, що говорить про те, що по всій Росії множаться банди таких же обманутих, як він, – готовий і на вбивство, і на захоплення влади. Ніяких моральних гальм у нього немає. Але зовсім аморальний і Світанків, що у молодості побував на Клондайке, провернув там біржову авантюру (видав скелю за золотоносну й зірвав куш після біржової паніки) і впевнений, що будь – які обмани гарні, якщо бедные обманюють богатых. Так що чекісти, які ловлять Номаха, нічим не краще його. Номах улаштовує набіги на поїзди, що йдуть по уральській лінії. Колишній робітник, а нині доброволець Замарашкин стоїть на варті. Тут відбувається його діалог з комісаром Чекистовым, що ганьбить Росію на чому світло коштує – за голод, за дикість і звірство народу, за темряву росіянці душі й росіянки життя… Номах з’являється, як тільки Замарашкин залишається один на пості. Спочатку він намагається заманити його в банду, потім зв’язує, викрадає ліхтар і із цим ліхтарем зупиняє поїзд. У поїзді Світанків із двома іншими комісарами – Чариным і Лобком – розповідає про майбутній аме – риканизированной Росії, про «сталеву клізму», яку треба поставити її населенню… Після того як Номах грабує поїзд, забирає все золото й підриває паровоз, Світанків особисто очолює його пошук. У кублі, де п’ють колишні білогвардійці й курять опій бандити, Номаха вистежує китаєць – детектив Литза – хун. Автор намагається показати в поемі ті головні рушійні сили російського життя, які позначилися до початку двадцятих років: отут і єврей Чекістів, теперішнє прізвище якого – Лейбман, а заповітна мрія – європеїзувати Росію; отут і «співчуваючий» доброволець Замарашкин, якому дорівнює симпатичні й комісари, і Номах; отут і комісари копалень, що вірять у те, що Росію можна поставити дибки й зробити процвітаючою державою… Але стихійної вольниці, стихійної моці у всіх цих персонажах немає. Вона залишилася тільки в Номахе й у повстанці Борсуку. Їхнім тріумфом і закінчується поема: Номах і Борсук ідуть із чекістської засідки в Києві. Єсенін не дає відповіді на питання, хто потрібний тепер Росії: абсолютно аморальний, але вольового й рішучий Світанків або такий же сильний, але стихійно вільний Номах, що не визнає ніякій владі й ніякій державності. Ясно одне: ні Чекистову, ні безликим Чарину й Лобку, ні китайцеві Литза – Хуну з Росією не зробити нічого. А моральна перемога залишається за Номахом, що у фіналі не випадково ховається за портретом Петра Великого й спостерігає за чекістами через нього очниці